Чарiвнi окуляри

Нестайко Всеволод Зіновійович

Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, — хіба міг я йому відмовити?..

— Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай — роби собі небезпеку! — вже весело сказав Ромка.

— Ну й задав ти мені задачу! — почухав я потилицю.

— Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш — мороз! Ще й вітер. Давай! — І Ромка побіг до скверика.

А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лізти — неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної

будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся і втрачу притомність?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у під'їзді з'їжджав, упав, голову розквасив — довелося «швидку» викликати... Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали — вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться — дуба ж врізати можу... Ні! Треба щось інше придумувати... І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев'ятиповерховому будинку у підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку — санчата, лижви, взимку — літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає...

«О! — подумав я. — Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу — наче ходити не можу. Тільки не дуже — не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі брязнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! — тенькнуло у мене в животі. — Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору — так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, — я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати... І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

З Новим роком всіх вітаю!

Щастя, радості бажаю!

Всіх вітаю, всіх віншую

І щастинки-золотинки,

Щастя-радості хвилинки

Всім дарую! Всім дарую!

Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені — там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів... Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками — звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайно — Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев'яній рамі. А на піддзеркальнику — маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно — не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі... Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають

кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники... А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи... Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:

— О! Здоров, Васю!

— А... а звідки ви знаєте, як мене звуть? — здивувався я.

— Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?..

— Чим же я знаменитий?

— Сам знаєш! — підморгнув мені Дід Мороз.

— А-а... бо рудий.

— Не тільки!..

— А... а ви хто? Артист?

— Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?

— Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І — в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.

— А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?

— Н-ну... не бачив, — змушений був признатися я.

— А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене незвичайні!..

— Ча... чарівні?!

Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?.. Як же він мене тепер визволить?!

— А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? — спитав я.

— От бачиш — у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя — брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так — кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки... Дивись! — Дід Мороз змахнув рукою — і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.

— Ой! Як здорово! — вигукнув я.

— Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! — і Дід Мороз заспівав:

— Ми — Щастя Ковалі,

Єдині на Землі!

Куєм щасливий час

Для всіх, для всіх для вас!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! — і є хвилинка,

Щастинка-золотинка!..

Працюємо невтомно ми,

Щоб ви були щасливими...

Закінчивши співати, Дід Мороз сказав:

— От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими... Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим... Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть... Що таке?

Я зітхнув і махнув рукою:

— Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри... А вони знову мені попалися.

— А нащо йому чарівні окуляри? — спитав Дід Мороз.

— Він мусить крізь них побачити мене і визволити... Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить...

— А він хороший хлопець?

— Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?

— Ну, тоді треба йому допомогти! — усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли... І тут зазвучала гарна музика і все попливло в мене перед очима... Скільки це тривало, я не пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:

— Васю! Їжачку!.. Васю!..

Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:

— О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри... І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.

— Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! — вигукнув я.

Ми завернули за ріг у коридор підвалу... Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.

— Тю! А де ж той Дід Мороз?! — здивовано спитав Ромка.