Час смертохристів. Міражі 2077

Щербак Юрий Николаевич

«Fuck you», — лайнувся Гайдук, хоч реалізація цих слів не входила в його наміри.

88.

Життя у міжнародному аеропорту Київ-Бориспіль імені першого президента України Леоніда Кравчука зазвичай завмирало на короткий час — з першої години ночі до п'ятої ранку. Заступник начальника нічної зміни служби авіаційної безпеки (САБ) Герман Фатхулін любив ці години спокою, коли всі літаки були відправлені й прийняті, транзитні пасажири і ті, хто не встиг вилетіти, розміщені в готелях або вмостилися на кріслах-розкладачках ціною 2 глобо у спеціальному спальному залі, а у величезних порожніх приміщеннях десяти терміналів аеропорту бригади гастайбартерів починали миття і чистку. Це був блаженний

час нічного спокою, коли ніяких катастроф і терористичних актів не передбачалося, коли тихо вуркотіли жовті чистильні комбайни «Samsung», залишаючи за собою сяючі смуги на підлозі, а прибиральники оббризкували ароматичним дезинфікуючим розчином всі пластикові, металеві та скляні поверхні, яких торкалися руки тисяч пасажирів; бригади слюсарів і монтерів усували дрібні неполадки, власники барів і буфетів заповнювали вітрини і холодильні камери свіжими продуктами харчування й прохолоджувальними напоями. Особливу увагу Фатхулін надавав чищенню й дезинфекції туалетів, хоч це і не входило в його прямі обов'язки, а все ж мало відношення до безпеки пасажирів.

Його батьки, що емігрували в Україну з Бухари, ховаючись від режиму Кара-хана, коли Герману було одинадцять років, розповідали сину про спалахи холери в Узбекистані та її причини.

Але останніми днями аеропорт нагадував вулик божевільних бджіл. Тисячі людей, які бажали виїхати з України, билися біля кас за квитки на будь-який рейс у західному напрямку, штурмували представництва авіаліній, ночували з дітьми просто в зоні посадки пасажирів, пропонували співробітникам аеропорту великі хабарі. Вряди-годи в терміналах спалахували бійки між розлюченими пасажирами, одного разу бійка закінчилася стріляниною.

Тому співробітники денної зміни САБ були вкрай знесилені, а на нічну зміну не вистачало людей. Германа Фатхуліна, який любив порядок і чистоту і цінував своє місце роботи, ця обставина дуже бентежила. Тому перед тим, як заступити на нічну зміну, він провів оперативну нараду керівників підрозділів, на якій попередив, що ніч буде неспокійною, незважаючи на те, що о 23.00 відправлявся останній літак на Варну, інших відправлень не передбачалося. І прильотів теж — останніми днями різко скоротилося число рейсів з західного напрямку.

Закінчивши нараду, Фатхулін — спортивна, підтягнута молода людина, що закінчила Розвідувальну Академію імені генерала Марченка, поспішив до терміналу G, на верхньому поверсі якого розмістився спостережний пункт САБу: десятки співробітників спостерігали за численними моніторами, що приймали інформацію з сотень телекамер, розміщених в усіх терміналах, технічних і офісних будівлях і на аеродромній території. Фатхуліну до лиця була форма САБ — ясно-блакитна сорочка з короткими рукавами, чорними погонами з трьома срібними смужками, білі брюки та білий кашкет з синьою околичкою. Засмаглий узбек з чорними бровами, що зрослися на переніссі, темними очима і приємною усмішкою користувався успіхом у жіночої частини службовців, хоча не був помічений у звичних чоловічих гріхах: по-перше, він любив свою українську дружину Ніну, яка подарувала йому двійко дітей, по-друге, Ніна працювала продавщицею в магазині «Duty free Kashtan» в зоні вильоту, а по-третє, він надто добре знав технічні можливості телекамер, встановлених в аеропорту, щоб ганьбити себе перед колегами чи ставати об'єктом шантажу.

Але було і по-четверте. Одна мила блондинка, дружина високопоставленого дипломата з Іспанії, з якою Герман познайомився в залі VIP, де в неї украли багаж, пояснила йому при особистій зустрічі в бориспільському мотелі, що такий красунь-мусульманин має право, дане йому Аллахом, на чотири законні дружини, ні в чому не принижуючи честь його улюбленої Ніни. Ця істина (вірніше — її практичне застосування в мотелі) так сподобалося Герману Фатхуліну, що через кілька зустрічей з хітливою блондинкою напів-арабського, напів-київського походження впав у майже наркотичну

залежність від неї. І коли вона попросила його про незначну послугу: безконтрольно провести на борт літака компанії «Іберія» двох чоловіків, які тікали від репресивного київського режиму, він виконав її бажання не вагаючись.

Але коли два дні тому його кохана Ізабелла-Нурі попрохала його пропустити без перевірки в особливу охоронну зону КДЦА — контрольно-диспетчерського центру аеропорту — десять моджахедів, гвардійців Чорної Орди, в ім'я остаточної перемоги Чорної Зірки Землі, вождя Кара-хана над ворогами ісламу, Герман відчув сильний біль попід ребрами, що віддавав у спину. Розумів, що потрапив у смертельну пастку. І хоча він не любив київську владу, цих тупих самовдоволених кретинів, які занапастили чудову країну, але ще більше ненавидів режим Кара-хана. Пообіцявши Іза-белі-Нурі виконати її прохання, він помчав до свого друга по Академії, капітана військової контррозвідки Ігоря Палія, батько якого був великою шишкою в контррозвідці.

Біля дверей кабінету Фатхуліна чекали двоє: його друг Ігор Палій і незнайома солідна людина років п'ятдесяти — на вигляд інженер чи комп'ютерний темний шатен з рясною сивиною; запам'ятовувався його видатний ніс і світлі очі, що обмацували Фатхуліна уважним поглядом. Незнайомий показав Герману жетон таємного агента МДБВС Петренка Василя Семеновича.

В кабінеті обговорили деталі операції. На щастя, Фатхулін не розпитував ні Гайдука, ні Палія про їхні повноваження, бо ніяких повноважень не було. Але Фатхулін вирішив для себе, що робити. Подзвонив офіцеру безпеки ССТ (служба спеціального транспорту) і наказав підготувати всі автозаправники та причіпні цистерни для виведення їх о 1.00 на злітно-посадкову смугу № 2. Пославшись на вказівку згори, наказав начальнику нічної зміни служби електро-світлотехніки та забезпечення польотів бути готовими вимкнути, за сигналом, освітлення літного поля аеродрому і, за потреби, приміщень аеровокзального комплексу.

Ближче до дванадцятої години ночі напруження зростало: Гайдуку вдалося зібрати всього дві групи по десять бійців спецназу в кожній. Групою ВІРУ командував Григорій Невінчаний, групою контррозвідки — полковник Палій. Гайдук, підтримуючи з ними постійний зв'язок, хвилювався, бо не знав, скільки насправді бійців генерала Мохамад-бека могло перебувати на території аеропорту, це ускладнювало завдання їх ефективної нейтралізації. Розуміючи, що головні події розвиватимуться навколо вежі КДЦА і центру постачання аеропорту електроенергією, Гайдук відповідно розставив людей, які прибули разом з ним. Герман Фатхулін виводив картинки з моніторів на великий екран, і Гайдук уважно вдивлявся в людей, що купчилися в аеропорту, шукаючи разом з Фатхуліним і Палієм підозрілі постаті.

Перед дванадцятою годиною ночі Фатхулін завів Гайдука в святая святих аеропорту — диспетчерський зал, що розмістився на верхніх рівнях дев'яностометрової контрольної вежі. Вежа була визнана дивом європейської архітектури — за легкість та елегантність конструкції, що віддалено нагадувала золотий колос, який поєднував землю і небо. Фатхулін представив Гайдука начальнику нічної зміни як особистого представника Крейди, а сам з Ігорем Палієм пішов до в'їзду в транспортну зону — приймати людей Ізабелли-Нурі.

За п'ять хвилин до дванадцятої до воріт сектору «Cargo» під'їхала велика фура з написом «Kiev-Catering». Фуру повільно пропустили через унікальний митний сканер для пошуку контрабанди. Ті, хто були всередині, не знали, що фуру просвічують, наче хворого, якого пропускають через трубу магнітно-резонансного дослідження. Спецназівці ВІРУ вдивлялись в екрани, на яких дивно, як в якомусь фантастичному фільмі, висвічувались скелети бойовиків та їхня зброя: всього двадцяту два чоловіка, три крупнокаліберні кулемети, двадцять автоматів ІЖ-107, п'ять переносних ранцевих ракетних установок, пістолети, гранати, десантні ножі, радіоапаратура.