Час великої гри. Фантоми 2079 року

Щербак Юрий Николаевич

Мама ходила на сповідь до якогось Ізидора — я запам'ятав дивовижно сумні співи; мені здалося, що я знав ці пісні давно, ще до свого зачаття, у далекому минулому від якого в пам'яті залишилися бомкання дзвонів, перестукіт копит і цей спів. Мама звіряла свої таємниці Ізидору, голосу якого можна було довіряти, каялася в своїх ревнощах до всіх жінок генерала,

але головно бідкалася моєю долею і казала, що не знає, як жити далі. Хвороба вже терзала її тіло, зістарювала красу Навіть я став це відчувати, хоч як матінка захищала мене від цієї хвороби.

Те світло, що його випромінювала матуся, померкло, я став відчувати перебої в постачанні кисню, вітамінів, антиоксидантів, імуноглобулінів, розуміючи, що мамі набагато гірше. Я страждав від думки, що забираю все необхідне їй, не можу їй допомогти.

Ізидор, наче прочитавши мої думки, сказав матусі, що в неї є два заступники, дві надії: Бог і дитя, тобто я. Саме тоді я почув уперше це слово — Бог. Коли Ізидор сказав, що Бог — всемогутній, вседоб–рий, я подумав, що Бог — це моя матінка, тільки я цього не знав… Бо всі інші боги — жорстокі, далекі, байдужі.

Після відвідин Ізидора матінка почала молитися по ночах, благаючи Бога заступитися за мене, я ж молився своєму Богові — матінці, нічого не просячи для себе. Аби лише їй було добре. Саме після сповіді в Ізидора я відчув у собі дивовижні ЗМІНИ: я став не лише чути голоси й осмислювати їх, але й раптом перед моїм внутрішнім зором почали виникати якісь картини, зміст яких я не міг тоді витлумачити, але зрозумів їхнє значення згодом, вочевидь, переживши їх. Саме тоді я вперше побачив батька іззовні — але не в генеральському мундирі, не в сяєві еполет, аксельбантів і орденів, як на численних фотографіях, телезображеннях і портретах, а в простій чорній свитці, з солдатським мішком за спиною й карпатським топірцем у руці; зовсім незнайома людина з сивою бородою і чорними сумними очима, але голос рідний і рука в нього татова, яку запам'ятав ще з тих часів, коли він клав долоню на матусин живіт.

Стоїмо з

ним на горі над Дніпром, звідки видно, як сонце повільно сходить над лівим берегом, над задніпровськими лісами, розчиняючи, розтоплюючи своїм теплом смуги туману простелені над водою. Тато стискає мою руку, від чого мені стає легше на душі, й каже:

— Ходімо, Святику.

Він більше не називає мене Петриком.

— Ходімо, — кажу я.

Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємось до себе, в свою країну де нас чекають, де пам'ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли прийшло до мене це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу самі не знаючи — куди.

notes

1

ЗЕК — Зона етнічної консолідації.

2

ГЕПРУ — Генеральна прокуратура України.

3

Велесова книга, К., «Велес», 2011, 36а, с.89, пер. Б. Яценка.

4

ВІРУ — Військова розвідка України.

5

УСРАН — Українська секція Російської академії наук.

6

Див. «Час смертохристів». К., 2011, с 97-99.