Чаша Амріти
Шрифт:
Американець одразу ж поліз туди, розтягнувся на весь свій богатирський зріст, захрустів суглобами. Староста поглянув на нього, похитав головою.
— Звик, мабуть, союзничок одлежуватися. Тут не влежиш. Ранесенько — кар’єр, весь день, як у пеклі. Люди мруть, мов мухи. Привозять здорованів, а вивозять в рогожі. Ось так, земляче. Ну, та не журись, лягай спочивай. Скоро баланду на вечерю принесуть.
Він підступив до Михайла, прошепотів благально:
— Ну що там чути?
— Де?
— У нас.
— Навесні. Місяців півтора тому. На Кавказі…
— Господи, — застогнав Бояк, — аж куди німчура добрався. Та що ж йому — впину не буде? Кінець нам?
— Початок, — спокійно сказав Рішідева, всовуючи в голку нитку. Скинувши сорочку, він почав латати дірку на спині. Не підводячи очей, ще раз суворо проказав: — Початок…
— А ти хто? — здивувався Бояк. — Щось не наше. І не з союзників. Таких ще не бачив.
— Індія, — сказав Свамі.
— Здалека, — зітхнув Бояк. — А звідки ж знаєш, як і що? Просто — заспокоюєш?
— Ні. Я добре знаю історію…
— Якби-то, — прошепотів озираючись Бояк. — Якби ти правду сказав, дивний чоловіче! Твоїми устами Бог промовляє!..
— Може, й так, — лагідно відповів Свамі, перекушуючи нитку. — Всі ми діти його…
— То ти віруючий?
— Всі віруючі, — усміхнувся індус. — Нема невіруючих. Одні вірують в Бога, другі в сатану, треті в жорстоку силу, ще якісь — в людину, в її любов…
— Правду кажеш, — почухав потилицю Бояк. — Мудрий ти, хоч і молодий ще. А звідки по-нашому навчився?
— Вивчав. Я біля двадцяти мов знаю…
— О-о-о! — з пошаною мовив староста. — Головатий. Ну, влаштовуйтесь. Зараз принесемо матраци, потім — вечеря. І спати! Бо завтра на каторгу…
Староста почимчикував кудись вздовж барака. Біля нар метушилися полонені, слали матраци. Плив різноязичний гомін. Дехто, зморений важкою дорогою, одразу падав на постіль і засинав. Індус торкнувся пальцями Михайлового плеча, дружньо мовив:
— Познайомимось, брате?
— З охотою… Мене звати Михайло Сагайдак. А ви?
— Гаррі Фітцджеральд Соун, — несподівано озвався з нар американець.
— Свамі Рішідева, — сказав індус. — Індія…
— Що ти з Індії — це одразу видно, — прихильно мовив Соун. — А ти хто — росіянин?
— Українець.
— Україна, — зітхнув індус, ласкаво глянувши на Сагайдака великими чорними очима. — Бодхисатва Тарас… Колись читав…
— Де це Україна? — зацікавився американець. — Десь у Сибіру?
— Європа, — засміявся Михайло. — Ну ти, колего, в географії не мастак! А ще льотчик!
— А що — льотчик? — знизав плечима Гаррі. — Треба летіти — дадуть карту…
— Цього мало, — осудливо сказав Михайло. — Треба знати Землю, на якій ти живеш…
— А ти знаєш Америку?
— Все-таки щось знаю. Уїтмена вашого знаю. А ти нашого Тараса не знаєш.
Рішідева переклав вірш англійською мовою. Гаррі енергійно кивнув, у синіх очах з’явився схвальний вираз.
— Ол райт! Прекрасно. Народ, який має такого пророка, — великий народ. Жаль, що я раніше не знав. Для нас ви всі — Росія.
— Колись було так. А тепер — братство народів, — з гордістю відповів Сагайдак. — У нас сотні народів і націй. І всі живуть дружно…
— Пропаганда, — скептично скрививши губи, мовив Гаррі. — Не люблю балакунів. Скрізь у світі однаково…
— Не однаково, — спалахнув Михайло. — У нас краще!
— Колись я читав одне слов’янське прислів’я, — засміявся американець. — Як же воно… Ага, згадав! Всякий чорт… є… чорт…
— Знаю, — засміявся Сагайдак. — Всякий чорт своє болото хвалить. Хай так. Може. А все-таки нема в світі краю, де люди жили б так дружно…
— Це правда, — серйозно озвався індус, потиснувши пальці Михайла своєю рукою. — Я давно слідкую за вами. Вивчав багато ваших мов, традицій, історію. Ваші народи, мені здається, мають якусь особливу історичну місію. Ще не все ясно… багато темного… але почин грандіозний. Ось і тепер — хто б міг стояти так мужньо проти темної орди?
— Правда твоя, Рішідева, — хитнув головою Гаррі. — Тут нічого не заперечиш…
Товариші задумалися, замовкли.
Гаррі, заклавши руки під голову, ліг горілиць, пробурмотів:
— Доки там ще принесуть — я подрімаю. Дуже стомився…
Михайло заплющив очі. Де він? Що з ним? Чи не сниться, чи не привиділось?
Зовсім недавно — школа, пісні на вигоні, прекрасні казки бабусі, ігри між бур’янами, вуркотливі трактори на широких полях, захоплюючі досліди на уроках фізики… І зорі, чарівні небесні вогники в окулярі телескопа. Мрії, чарівливі мрії про майбуття. Зламані вони, спаплюжені. Назавжди…
Тепла долоня лягла на руку Михайла. Отямився від задуми.
Темні, глибокі очі індуса гляділи на нього щиро й сумовито. Свамі окинув поглядом високе бліде чоло, зашерхлі губи, скорбні зморшки біля темно-сірих очей.
— Закон життя, — сказав Рішідева. — Поєднання чорного й світлого. Як інакше випробувати нас?
— Про що ти? — здивувався Сагайдак. — Я ж мовчав?
— Але ти думав, — заперечив Свамі, тонко всміхаючись. — Твоє обличчя — відкрита книга. Я прочитав твої думи. Тому й заспокоюю. Воїн не боїться битви…