Чаша Амріти
Шрифт:
— І я не боюся битви, — похмуро одказав Михайло. — Хай буде бій. Хай свистять снаряди. Хай рукопашна, лице до лиця… А ось так, у неволі…
— Найстрашніша битва — безмовна, — суворо сказав індус.
— Не розумію.
— Колись збагнеш. Згадай життя великих людей. Ну хоч би й вашого бодхисатви Тараса. Найбільший бій для нього був у пустелі, коли він залишився самотній, серед ворогів. Я читав його щоденник, і моє серце обливалося кров’ю…
— Дивний ти, Свамі, — зачудовано сказав Михайло. — Сам — ген звідки, а знаєш наших героїв
— Вони не лише ваші, — заперечив індус. — Вони вселюдські…
— Може, й правда твоя. Він любив усіх людей, хто б де не жив. Аби лише серце відкрите мав. Але чому ти називаєш його бодхисатва? Що за дивне слово?
— Осяяний мудрістю. Людина, яка живе не для себе, а для світу. Бодхисатви різних народів творять нашу свідомість. Вони — наші матері. Так говорить древня мудрість…
— Може, й так, — задумливо сказав Михайло. — Я не знаю, не читав, не чув. Я тільки-тільки скінчив школу. А ти — теж не набагато старіший від мене, а знаєш так багато!
— У мене чудовий гуру, — ніжно одказав Свамі. — То все його заслуга.
— Хто це — гуру?
— Учитель по-вашому. Тільки не простий учитель, а сердечний. Такого вчителя не можна замінити. Він на віки. Тільки бодхисатва може бути таким гуру…
— Я зрозумів тебе, — гаряче підхопив Михайло, тримаючи в своїй долоні тонкі пальці Свамі. — Гуру може бути лише той, хто віддає себе повністю друзям своїм. Як наш Кобзар!
— Так, — згодився Рішідева. — У кожного народу є священні гуру. В Америці — Уїтмен, Вашінгтон, в Росії — Толстой, у _ Франції — Жанна д’Арк, в Індії — Будда, Рамакрішна, Ганді. В кожного народу є свій бодхисатва. Тільки не всі розуміють це і шукають фальшиві скарби на чужині.
— Свамі, друже, — благально сказав Михайло. — Ти мені розповіси про все це. Прошу тебе…
— Неодмінно, — усміхнувся Свамі. — Я радий… Згори пробуркотів Гаррі:
— Ей, хлопці! Ви мене розбудили. А мені снилося море — блакитне, тихе-тихе. І котедж на березі. Пальми, пляж. І дружина — як мрія. Голубі очі, довге біле волосся, ноги мармурові, стрункі… ну й все інше… О диявол! Так обманювати людину! Прокинувся — барак, полон!
— Індуси називають це — майя, — скептично сказав Свамі.
— Що таке майя? — запитав Сагайдак.
— Ілюзія, мара. Дуже глибоке поняття. Не привид, не галюцинація… а, як би тобі сказати… Хіба так: мільйонер розбагатів, має купу золота, радіє, мріє, як він буде жити, гуляти, насолоджуватися. Зненацька — удар, інфаркт. Смерть. Всі його мрії, старання, задуми — майя!
— А що ж тоді не майя? — зацікавився Сагайдак.
— Браття, хапайте матраци, — крикнув Бояк. — Виймайте, в кого яка миска, коробка. Несуть баланду!
Він кинув три згорнені матраци на нари. Американець почав слатися. Індус поліз нагору, помагав йому. Потім сів на краєчку нар, звісив ноги. Почухав густу чорну бороду, засміявся, дивлячись згори на задуманого Михайла.
— Східна філософія вважає, що все в фізичному світі — майя. Що
— Забобони, — зверхньо мовив Сагайдак. — Ти такий освічений, мудрий, а віриш в якогось Атмана…
— А я не вірю, — усміхнувся Свамі. — Я знаю.
— Вигадуєш, — озвався Гаррі, сварячись пальцем, і в його синіх очах заскакали лукаві іскри. — Хочеш потішитись над нами. Я теж, брате, не вірю в Бога. І в безсмертну душу не вірю. Ба ні, брешу! Як сідаю в літак, лечу в небо — тоді вірю в Бога. І молюся! А як сяду — знову не вірю!
— Це в тебе не віра, а так — огризки традиції, — сказав індус.
— Правда. А як же інакше. Серйозно вірити? Нема в що. В розп’ятого Бога? Який же Бог, коли люди розіп’яли його? Вже краще караючий, з блискавкою в руках, як Зевс!
— Я кажу не про Бога, створеного людською уявою, — іронічно відповів Свамі. — Атман — це наша безсмертна суть, яка переживає фізичне тіло…
— Яка ж вона, та суть? На що схожа?
— Атман поза світом феноменів. Він не схожий ні на що. Він вода в океані. А наш світ — то хвилі на поверхні океану, піна на гребеш хвиль…
— Дивно слухати тебе, — задумливо сказав Михайло. — Я не читав нічого подібного. Але повірити, що після нас щось залишається… Ні, неправда…
— Може, щось і залишається, — примирливо сказав американець, чухаючи потилицю. — Якась сила, енергія. Тільки ж несвідома…
Барак зашумів. У двері внесли велику баддю з вечерею. Михайло взяв миски друзів, пішов до виходу, став у чергу. Веселий, жвавий полонений налив йому три порції теплої бурди, дав три шматочки глевкого чорного хліба. Сагайдак повернувся назад, поставив їжу на горішні нари, вибрався сам. Індус критично поглянув на пійло, взяв свою порцію, розлив пополам — Михайлові й Гаррі. Сагайдак запротестував:
— Навіщо ти? Сам що з’їси?
— Мені досить хліба.
— Як так? Ти ж дуба вріжеш!
— Що таке «вріжеш дуба»? — зацікавився Свамі.
— Фігуральна фраза. Вмреш, загинеш…
— А-а! Не турбуйся, не вмру. Коли я проходив йогу, доводилося не їсти днів по сорок, шістдесят…
Михайло одкусив шматочок хліба, жадібно запрацював щелепами, сьорбнув теплої несмачної рідини.
— Шістдесят днів? — плям, плям, плям! — Це ти загнув. Людина не витримає так багато, — плям, плям, плям.
— Витримає, — запевнив індус, розжовуючи хліб. — Якщо фізично не напружуватися, то можна витримати й більше. Так що ти не бійся за мене. Я ще житиму років з тридцять…
— Ніхто не знає свого майбуття, — сказав Сагайдак. — Містика…
— Мій гуру знає, — пояснив Рішідева. — Він сказав мені.
— А про мене скажеш? — усміхнувся скептично Гаррі. — Чи я довго проживу?
— Не знаю, — зітхнув Свамі. — Але можу запитати гуру…
— Мала дяка, — розчаровано сказав Михайло. — Ждати, доки скінчиться війна? Може, ми завтра поздихаємо!..