Через кладку
Шрифт:
Відтак, не вагаючись уже доївше ані на хвилину, я ступив смілим і певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тім кинув оком вперед себе на молоду дівчину.
Що вона там гадала?
«Очевидно, перечікує, аж я не перейду перший, щоб не стрінутись упосередині кладки», думав я.
Гадаєте?
Де ж там.
Угледівши мене бистрим оком, вона нараз ніби блискавкою рішилася і, неначе заповідаючи мені якусь боротьбу, пустилася й собі переходити кладку. Та я тим не змішався. Неначе не бачачи її ще зовсім на кладці, я йшов однаковим і певним кроком уперед. Відтак, уже десь поза серединою ріки,
Але ні. Ось вона ніби не замічає мене і йде далі проти мене. В мені спалахнуло гнівом, і я приспішував ходу.
«Пожди, пташко, - подумав я, - нині ти побачиш, куди веде упір». І пішов. За кілька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зі мною й вона станула. Я поглянув на неї. Була біла, як сніг, очі мала спущені, брови зморщені, а уста були затиснені.
Я, споважнівши чомусь, зрозумів її нараз, і мені стало жаль молодої дівчини, що так насліпо, майже дитинячо, піддавалася якомусь, як мені здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на її думку, ненависті до моєї особи.
Як казав я - я станув.
– Добрий день вам, панно Маню!
– обізвався я з уданим супокоєм і подав їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тій же хвилі набрали виразу гордої відпорності, - і «Добрий день», бовтнула стисненим голосом, і знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, і я виразно міг бачити, як у неї з внутрішнього зворушення дрижала на ніжних грудях ясна легенька блузка.
– А тепер що буде?
– спитав я, усміхаючися.
– Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, і місця для нас обох нема? А тут ріка глибока, панно Маню!
– додав я остерігаюче.
– Впавши, можна навіть і утонути!
– Бажаєте, щоб я назад вернулася?
– обізвалася дівчина врешті, і її уста задрижали, наче до плачу, між тим коли я сам сильно споважнів.
– Так воно виходить, - відповів я.
– Як бачите, я маю за собою більшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.
Вона окинула мене поглядом, і я перелякався тих очей, перелякався, а заразом стало мені любо й мило від них, так що я насилу відвернувся, щоб не пірвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такі дитячі й молоді, такі повні Несторового єства, а тепер у тій хвилі стали такі чимось переповнені, блискучі й поважні.
– Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню?
– спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.
– Хочете? Мовчання.
– Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
– Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся?
– спитав я терпеливо й схиливсь до неї.
Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув.
– Я не вернусь, Маню.
– сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос.
– Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам, як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур, моцуватись, проти, ну, може й проти себе, чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина!
Вона, не
– На вашу думку.
– На мою думку. Так воно і є, - сказав я.
– Я питаю вас:
не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість?
Вона поглянула на мене.
– Мені не здається, пане Олесь, - відповіла холодно.
– А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість.
Я зігнорував її послідні слова.
– Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того?
– спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала:
– Не хочу.
Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.
– Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас, скочить у воду!
– мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням.
– Одначе, тому що з того, - тягнув я далі, - не буде жодному з нас хісна, [17] то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.
17
– Хосен - користь.
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе.
– Так, - сказав я, відітхнувши повною груддю.
– Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде.
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега?
Ні! Саме доходила.
А тепер, ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх, поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі.
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
В лісі ходив я довго.
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, - а там і я станув на її дорозі.
Що поборювала вона?
Мене? чи себе?
Чи я помилився?
О, гордий мужику ти, Богдане. Куди загнався!
(Пізніше).
Сьогодні мав я з своєю матір'ю гострішу дискусію. Я збирався по довгім часі на часок до Обринських, а що в нас цвіли саме тоді гарні гвоздики, між тим один сніжно-білий, я зірвав його, щоб понести його Мані. Зірвавши два такі цвіти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папір, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кімнату.