Через кладку
Шрифт:
Так приймав мужик свою дорогу аристократку. А десь за нами гуртом додому гнались у санях з дзвінками - гості.
З одноії з тихших кімнат, призначеної для неї виключно, доходив до нас звук гри старосвітського мого годинника. Переходячи через хату зо мною, вона нараз заслухалась. Музика, що доходила до нас, була така ніжна й гармонійна, що здавалося, ми вступили в окружаючій нас тишині в якусь казку.
– То старосвітськість,
– сказав я до неї півголосом.
– Вона заспокоююча й гарна, - відповіла, окинувши мене поглядом, повним любові й подяки, - як і ти сам, Богдане.
Подорожі пошлюбної ми не робили, як усі сподівалися. Вона не хотіла, а я не натискав.
– Ти старомодна аристократка моя, - закинув я жартом, зачувши її нехіть до подорожі.
– Наші колишні погляди поміняли ми.
– Може, - відповіла вона.
– Може й поміняли, але певно несвідомо. Життя й досвіди, а передусім сама та «модерністичність» навчили мене придержуватись того з «старосвітськості», що гарне для нашої душі й миле, дарма що воно старосвітське. Наша хата така гарна, сам ти такий добрий, і нащо нам усе те міняти саме тепер на готелі, плачені місця й т. ін. Колись, Богдане, - додала й поглянула поважно на мене, - як змучимось собою або й життям, поїдемо в чужі сторони і, любуючись чужиною, будем і себе відновляти й відсвіжувати. Чи не добре?
– спитала й усміхнулася.
Вона сиділа, я коло неї, і я обняв її рукою за стан.
– Коли це буде?
– спитав я, заглянувши в її гарні очі.
– Відчуємо, Богдане.
Але досі ми цього ще не відчули. Лиш коли з часом опинився між нами наш хлопець, вона попросила мене завезти її літом у гори, щоб у лісах скріплявся він, а вона проходжувалася по місцях, що нагадували б їй хвилі, радісні й сумні з її дівочого життя, і того, котрого ніколи не забувала - її брата. Я вдоволив її скромне бажання, приєднуючись до них обох - як третій, що на довго не міг від них розлучатися.
В горах привітали нас, крім пані Міллер, що тепер уже посивіла, доктор Роттер з своєю жінкою Іриною Маріян, з котрою оженився в два роки по нашім весіллю. За нами прибула до своєї кузинки й колишня Наталя Ливенко, теперішня повдовіла пані Майорова Штейн. По розлуці з Нестором заручилась укоротці втайні з одним в її поклонників, а то з військовим добродієм майором Штейном, а в кілька день по від'їзді Нестора на полуднє вийшла за нього заміж, з котрим переживши у найбільший дисгармонії три роки,
– Коли б Нестор не був занедужав і помер, - звірилась мені одного разу з гірким смутком, - я була б своє поступування проти нього направила й за нього вийшла. З хвилею, коли відвернувся він від мене зражений на все, я переконалась, що любила лиш його одного, а всі інші були для мене лише розривкою. Коли я зачула про його хоробу, мене почала гризти совість, і з туги за ним я терпіла невиносимі муки. Щоб одначе заголомшити себе й не зрадитись і перед ним, що ігнорував мене знаним лиш мені способом, я подала своєму пізнішому чоловікові без намислу руку в надії, що переломлю тим у собі весь жаль і гризоту совісті; однак я страшно помилилася. Мій муж, чоловік не найтоншої вдачі, задивлявся й відносився до мене, як відноситься нетерпеливий їздець до зноровленого коня, поки передчасна смерть його не звільнила мене з пекельного ярма. Але, ви щасливі, добродію Олесь.
– додала, поглянувши на мене своїми «морськими», в тій хвилі, з якогось раптового жалю звогченими очима - що свого часу були потіхою нещасного мого приятеля.
– Я щасливий, - відповів я й говорив правду, - хіба, що може би своїй жінці той закид зробив, що відволікала наше весілля все на пізніше. Але й те мало свою причину. Працею своїх рук виплачувала вона своє невеличке задовжене майно. А не вчинивши цього вперед, не хотіла в мою хату вступати. Саме коли впоралась з своїм довжником, котрий навчивсь її за той час шанувати, відійшов від нас і Нестор, вигладжуючи несвідомо і всі перепони, що лежали між нами. Ніхто його з нас не забуває, його пам'ять між нами живе вічно.
Молода женщина схилила сумно голову на руки, і з її очей зсунулися по лиці сльози.
– Кажуть.
– обізвалася, гірко всміхаючися, - що попри двері кожного минає раз у житті щастя, впрошується в хату. А коли ту хвильку не достережемо, каємось цілий вік. Але ви щасливі, добродію Богдане, - повторила, як недавно, мов завидувала нам нашого щастя, - і з вами його сестра.
Я не відповів.
Моє око опинилось на ній, тій «сестрі», як саме вертала звідкись, алеєю нашим садом додому.
Струнка, ніжна й добра. І передусім ще завше найдорожча з моїх «мрій».
Чернівці, 5. XI 1940.