Через кладку

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Перебуваєте тут радо?
– спитав я її замість всього, ступаючи все ще зворушений коло неї.

– Хто б не бажав сюди!
– відповіла вона, поглянувши вдоволено на мене.

І дійсно! Хто б не захоплювався пралісом, буйною розкішною вегетацією, шумливим потоком, що оживляв тишину лісу, вилискуючися від проміння сонця. Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах, і мовчали. Тоді я брав її руку в свою, і ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрій панувала така тиша, що висказане в ній голосніше слово розбігалось, мов у соборі.

– Ви будете щороку о цій порі проходжуватись оцим лісом, - сказав я до дівчини.

Її

лице покрилося краскою і, мов побоюючись поновних теплих слів з моєї сторони, вона станула й кликнула по імені брата.

– Несторе! Несторе!
– розбіглося в тишині непорушного лісу в різні сторони її голосом.

– Я вертаю, я тут!
– зачулася цілком близько нас відповідь брата. Ми стали ждати, не промовляючи ні слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишині й красі пралісу! Одинока хвилина, що творила з нас інших істот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очі жахливої серни, - і рушила з місця дальше. Мов загіпнотизований, я пішов за нею. Кілька хвиль пізніше опинився Нестор коло нас. Зіпрілий, з розпаленими щоками, на капелюсі кілька гарних мотилів і орхідей, з чоботами заболоченими, і, мов стрінувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усміхнувся.

– Що ж там, Несторе, дуже втомився?
– спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата.

– Ні, - відповів він якось коротко.

– А де дівчата?
– додав я.

– Ідуть.

– Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде.

– Я їй нині освідчився. Маню, - відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово.

– Нині?
– спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.

– Я це мусив нині вчинити.

– І що ж, прийняла тебе?
– спитали в одно Маня й я.

– Казала, що не може ще відповісти, але заким від'їду - скаже.

– Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався?
– обізвалася Маня.

– Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, - додав він, - чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі.

Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри.

– Що відповів ти їй?
– спитав я.

– Будемо ждати, - сказав я спокійно, хоч не був спокійний.
– Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин.

Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше.

– Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе?
– спитала сестра.

– Бо хотів перед від'їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю.

– Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій.

Нестор видивився на сестру.

– Ти чудно говориш, Маню, - сказав.
– Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно.

– Чого сподіваєшся?
– спитав я. Він усміхнувся.

– Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре

серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, - дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів.

– Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна?
– спитала його сестра несміливо.

– Я майже певний того, - відповів він.
– Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, - відповів він.

– Але тобі, Несторе?

– Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.

І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів.

– Нехай буде в іншу сторону!
– підхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Мані, сказала з уданою веселістю: - Доктор Обринський поводився нині в лісі, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вільно, від часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лісу, ожидати господь знає чого з нього, мірити очима кожну бородату сосну вздовж і вшир, а наостанку, - і не договоривши, дівчина розсміялася.
– Наостанку, Манусю, - сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо.
– Наостанку, але не дивіться так поважно на мене, панно Маню, бо мені страшно від ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь калабані, над котрою кружали стрикізки, охрестив її наборзі [88] «морським оком» в miniature [89] і, наколи б не Ірина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Ірино? Ти перебрала нині роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла «блудне світло», що зрештою лиш ради твоєї особи воліклося за вашими слідами.

88

– Наборзі - наскоро.

89

– В мініатюрі.

«Вона ревнує», подумав я, завваживши, що дівчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.

– Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, - кликнуло молоде дівчатко вражено й озлоблено.
– Я лиш помагала д-рові Обринському ловити гарні мотилі, панно Маню, - звернулася виключно до своєї виховавчині, мов оправдуючись у неї, - котрі він хоче долучити до своєї збірки вдома, а це не було легко. Тебе, - сказала через плечі до Наталки, - правда, не займало це ані крихти, бо ти, взагалі, нині не в гуморі й дряпала б кожного, а мене найбільше, хоч я сьогодні нікого не питаю, чи він «щасливий». Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нині цей ліс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом і найкращою красою. Говорити він не заборонював нікому, а найменше тобі, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, між тим коли я шукала орхідей? Лиш коли він попросив тебе співати в тишині лісу і ти вволила його волю, він зробив мені рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотів чути, чи йде відгомін. Зрештою, - додала гнівно, - було залишитись з прочими гістьми, як тобі не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, - доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.