Через кладку
Шрифт:
Ніхто не плакав, прочитавши страшні слова. Ні мати, ні сестра - радше кам'яніли.
Я рішився.
– Я поїду до нього, - були перші мої слова.
– На чужині він не сміє вмерти.
– Ні, між нами!
– сказала білоголова мати чужим голосом, вхопившися твердо стола.
– Між нами!
– зойкнула Маня, зсуваючися на софу, й зарила лице в руки.
– Між нами!
– повторив я півголосом.
Надвечір, о тій самій порі, о котрій півроку назад від'їздив Нестор, я вступив до обох женщин. Надворі падав
Минаючи вікна, я поглянув у Манине вікно, через котре мене тепер іноді визирала. Стояла там. Ждала.
Я ввійшов. Застав її саму бліду, як смерть.
– Прийшов ще попрощатися, Маню, - сказав спокійно, щоб додати їй сили. Але вона не вислухала мене. Побачивши мене в подорожнім костюмі й пригадавши ціль мого від'їзду, вона без слова кинулась мені на груди й заридала гірко. По часі я вспокоїв її.
– Богдане!
– сказала, непокоївшися врешті.
– Оцим твоїм несамолюбним учинком для мого брата сплачуєш нам усім сторицею свій довг. Між нами не стоїть нічого більше.
Без слова притиснув я її до себе. Тепер була вона моя. Сама прийшла.
Насилу відриваючися від дорогої дівчини, я пішов. Надворі обхопив мене свіжий воздух - вітер. Я поглянув у її вікно. З нього била темінь, її не було. Не могло бути. Залишившися в хаті, заносилася з плачу за вмираючим братом і починала, як впевняла мене посліднім своїм словом, мене з братом дожидати.
Я спішив скоро, рівним, певним кроком. Не міг я бути веселий, не міг бути врадуваний. Але не міг я почувати себе в цій хвилі й сумним.
Ні.
Сама судьба, само життя дало нагоду відплатитися, на жаль, погасаючому з найкращих приятелів і його сестрі, за їх колишній благородний учинок для моєї матері! Я був щасливий, хоч жалем прибитий.
Нелегкий був обов'язок, котрий я взяв так радо на себе. Не легкий і не веселий. Але з роду мужик, я мав силу, і моє нутро віщувало мені, що догоряючого голуба з чужини я завезу до рідної землі живого.
І довіз.
Через два тижні пізніше він знайшовся по піврічній відсутності знов у своїй кімнаті. Пригадував своїм видом і великими блискучими очима більше янгола смерті, як колишнього невтомимого трудівника.
Не знав, що має гинути, держався всіма силами життя, - й був повний надії, дарма що хвилями споминав й забував про смерть. Лежав спокійно, хоч терпів. Водив очима по своїй улюбленій кімнаті-товаришці.
Третьої днини по його повороті з чужини, саме вполудне вертаючи з уряду, я поступив до нього.
Він дрімав.
Сестра сиділа похилена коло нього й держала, його руку. Може, зачувши шелест коло себе, він нараз отворив очі, його погляд упав на створене проти нього вікно, через котре зазирало тут і там виноградне зелене листя.
– Піднесіть мене, - попросив.
– Я б сидів. Ми вдоволили його волю.
– Маню, - прошептав, і по його ніжнім лиці промайнуло щось зболіле, що пригадувало усміх, якби добувався він з тяжкою
Він примкнув злегка очі, мов до півсну, й через час, коли, піддержуючи його, боялись ми обоє навіть відітхнути - молодого трудівника не стало.
Перейшов через свою кладку.
Третьої днини по тім зрання зайшла Маня впосліднє до мертвого брата, щоб попрощатися з ним назавше на самоті. Я вступив за нею. Дівчина схилилась низько над братом, щоб упосліднє зложити на його вуста поцілунок. Одначе в тій же самій хвилі, як схилилася, жахнулася з переляком назад.
Зчудований, підступив я до неї.
Вона вказала на чоло брата.
Я поглянув.
Саме між гарними бровами його, де вони зєднувалися на мармурово-білім чолі його, сидів скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його з чола і, забравши дівчину, вивів її з кімнати.
– Його «омен», Богдане, - прошептала вона, усміхнувшися гірко.
– Його «омен», що над ним сторожив. Він один приготовився з ним і до гробу йти.
– Видіння, Маню, - сказав я спокійно, але в душі не міг я позбутися прикрого почуття.
Два місяці пізніше, одної сльотної днини, коло шостої перед вечором, увійшла до моєї кімнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною працею - мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно від голови до ніг, й обізвалася:
– Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зібрався й поїхав зо мною в одне місце.
Як сказав, я був у тій хвилі зайнятий одною доволі важною справою й видивився трохи зчудовано на неї, не змінюючи своєї позиції.
– Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену до виїзду?
– спитала вона сухо.
– Як прошу тебе, щоб ти зібрався й зо мною їхав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого від тебе не буду вимагати.
Я поглянув удруге в її сиві мудрі очі, щоб вгадати з них план, а заразом щоб і збагнути й настрій її душі. Однак вона, відгадавши мою думку, відвернулася від мене і з тим неначе відтягнула тепло своєї душі, котре показала, вступивши до мене.
Я зморщив чоло.
– Мамо, - сказав я, знеохочений, бо такий був я від смерті Нестора, - простіть, але я нині вас не розумію. Чи я вічно маю бути тим Богданом, котрого ви колись призвичаювали слухати виключно вас одну насліпо? Скажіть, що можу для вас вчинити, до чого потрібне вам сьогодні моє «фігурування», бо про таке, я догадуюся, тут, мабуть, розходиться і я, може й не виїжджаючи, вчиню це.
– Що тебе обходить причина мого виїзду, сину?
– спитала й підсунула брови.
– Мені, власне, треба твого «фігурування», а більше нічого. Навіть уст не потребуєш відчинити, - відповіла.