Черлені щити
Шрифт:
І тоді за Тором пролунав свист. Раз і вдруге.
Овлур дає знати — пора!
Янь шуснув у юрту
— Тікаймо!
Всі перехрестилися.
— Ну, з богом! — промовив князь і, піднявши тильне полотнище намету, перший пірнув у густу темряву безмісячної ночі.
За ним вилізли інші.
Поповзом добралися до очеретів, перебрели на той бік Тору. Овлур чекав їх з кіньми у кущах, біля старої верби.
У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.
— За мною! — шепнув Овлур. —
Поминувши верболіз і чагарі, втікачі скочили в сідла і щодуху помчали на північ, до Дінця. Тільки кінський тупіт стривожив степову тишу
Ігор оглянувся назад. На тлі синього неба сколихнулися вежі половецькі, заблимали сторожові вогні, покотилася падуча зоря.
Попереду мчав Овлур. Він добре знав ці місця — горбовисті, безводні, пустинні. Тут жодного стійбища. Праворуч — солончаки та солоні озера, десь ліворуч — Каяла, попереду — Донець. До нього п'ятнадцять — двадцять верстов по необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном, полином, ковилою… Передусім добратися до нього!
Ніч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небі Великий Віз, а на задній його вісі — Небесне Око, та зірка, довкола якої рухаються всі зірки. І Овлур, і його супутники держать путь прямо на неї.
Опівночі домчали до Дінця. Коні ледве трималися на ногах. Скажена скачка, під час якої їм не дали жодної хвилини перепочинку, підірвала їх. Як тільки ступили в воду, припали до неї, і вже ніяка сила не могла зрушити їх з місця.
Тут же, на водопої, упав Ігорів кінь. Не витримавши перенапруги, обпившись водою, він, скільки не силкувалися і скільки не сіпали його за вуздечку, не зміг піднятися. Потім упав і Овлурів.
— Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, — забідкався Ігор.
— Обійдемося, — відгукнувся Овлур. — На тому, низинному боці — густий темний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а якщо продеремося, то залишимо після себе такий слід, по якому нас швидко знайдуть. А пішим — усюди дорога! Ми пірнемо в хащ,! і загубимося в них, мов перепеленята в степових бур'янах.
— Що ж робити з кіньми? — спитав Рагуїл.
— Цих двох, що впали, зіпхнемо на бистрину — хай пливуть собі за водою, а решту переправимо на той бік і там відпустимо в ліс. Якщо буде погоня, то їхні сліди на деякий час заплутають переслідувачів, — відповів Овлур. — Ми ж самі пройдемо річкою і виберемося на берег у зручному місці, щоб не залишити слідів…
Тим часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку піщану косу.
Втікачі заспішили і почали переправу.
3
Рано-вранці в стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як головешка, очі палали люттю і відчаєм.
Кончак уже знав про його невтішне горе і, міцно обнявши, притиснув до грудей.
— Уй-уй, хане, співчуваю
Кза схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого хана, та зразу ж відсахнувся. Глянув суворо.
— Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!
— А саме?
— За голову сина я вимагаю голову князя Ігоря!
Кончак витріщив очі.
— Кза! Я розумію, що твоїми вустами говорить велике батьківське горе… Але ж і ти мусиш розуміти, що помста ця безпідставна. Твій син і твій зять загинули як воїни, в бою. Це смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!.. А Ігор — полоненик, і ти хочеш зарізати його, як вівцю!
— А Коб'як? Його вбили в гридниці Святославовій!
— Ну, ти ж знаєш, що він сам винен, — накинувся на князів, як лютий вепр… А Ігор сидить спокійно… Та й поручився я за нього!..
Вони б сперечалися довго, бо Кза настійливо домагався свого, а Кончак не менш настійливо перечив йому, та в стійбищі раптом зчинився крик, пролунав тупіт багатьох кінських копит.
— Що там? — стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчало на конях кілька молодих джигітів.
— Хане, хане! Князь Ігор утік!
— Та ви часом не п'яні? Як утік? Коли?
— Мабуть, ще вечором, бо постелі холодні, не зім'яті…
Кончак змінився в лиці.
— Прокляття!
Кза злорадно усміхнувся.
— От бачиш! А ти йому вірив! Поручився за нього! Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його мені!
— По конях! — гукнув Кончак. — Ми наздоженемо його!
В погоню кинулися обидва хани — і Кончак, і Кза — зі своїми людьми. Слід узяли відразу — на березі, де був зім'ятий очерет і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці знайшли кінські сліди. По них і рушили навздогін за втікачами.
— Ми їх наздоженемо! — гукнув Кза, підстрибуючи в сідлі. — Вони далеко не втекли!
— Я теж так гадаю, — відповів Кончак, поглядаючи на сонце. — До обіду вони будуть у наших руках.
Як же здивувалися хани, коли помітили, що сліди вели не на захід, до Ташлика та Сальниці, а на північ — прямо до Дінця.
— Ігор обхитрив нас! — ревнув розлючений Кза. — Полетів сокіл до свого гнізда не степом, а перебрався на той бік Дінця — в ліси! Хіба ми його там знайдемо?
На Дінці слід Ігоря та його супутників раптом загубився. Лише троє коней вийшло на протилежний берег. А де ж інші двоє? Де втікачі?
Кза від люті позеленів.
— Шукайте! — кинувся на людей. — Не полетіли ж вони птахами понад лісом! Повинні бути сліди. Байток, бери людей — шукай!
З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі. Та незабаром повернувся ні з чим: коней, правда, знайшов — вони паслися неподалік від берега, на галявині, — та людських слідів ніде не видно.