Чорні дияволи
Шрифт:
— І ні пари з уст, — попередив. — Розбери до гвинтика і сховай. Інакше одного в нас відберуть. Скажуть, навіщо вам два? Надто жирно.
— Ну й хай. Нехай забирають. Нащо йому лежати без діла? — сказав Нечай.
— Ти ба, який добренький… — співуче проказав Гасовський. — Я не збираюся витягати каштани з вогню для інших. Отак, мій юний друже. Полковник що сказав? «Дістанете — будуть ваші». Хіба ти не чув?
Нечай промовчав. Він уже звик, що накази не обговорюються. Навіть такі, які тобі не до душі.
— Єсть, розібрать і сховати…
— Так
За годину, коли Нечай розібрав кулемет і, щедро змастивши всі деталі, порозпихав їх у затишні куточки, з батальйонного СП повернувся Гасовський. Мічманка якось особливо хвацько сиділа у нього на голові. І задоволена посмішка блукала на губах.
— Ну, братця, ді-ла, — сказав він, витримавши паузу і таки добре помучивши своїх слухачів. — Щойно я розмовляв з «Кортиком». По-перше, дякує. По-друге, наказав особисто доставити полоненого в штаб. Кость, Нечай… Будете мене супроводжувати. А ви… — він звернувся до Бєлкіна і Сені-Сенечки, — можете відпочивати до нашого повернення. Будуть запитання? Пропозиції? В такому разі, прийнято одноголосно.
— Ще чого… — промимрив Кость Арабаджі, якому зовсім не хотілося зараз плуганитися в штаб степом, йому б завалитися поспати. Він заслужив.
— Машину по нас уже послали, — сказав Гасовський. — Не як-небудь.
— Машину? — Кость стрепенувся, розправив плечі. — Це інша річ.
— Так-то, мій юний друже, — усміхнувся Гасовський. — Якове, а де твій хрещеник?..
— Лежить…
Полонений тримався зухвало, майже нахабно. Од каші відмовився. Від цигарок — теж Лежачи на патронних ящиках, він люто зиркав увсібіч і щось вигукував, очевидно, лаявся, коли до нього наближались. Він усе ще не хотів примиритися з думкою, що попав у полон.
Коли Гасовський підійшов до нього, полонений знову вибухнув нецензурною лайкою, але Гасовський нагримав на нього по-румунськи, і той враз обм'як. У лейтенанта був владний голос, а полонений звик підкорятися старшим.
Він ніби змирився зі своїм новим становищем, дався себе підняти й покласти на полуторку. Для нього Гасовський був великим начальником, офіцером, і полонений, гордовито не помічаючи інших, жадібно ловив кожний його погляд. А коли той наказав Костеві розв'язати румуна, щоб він прочумався, полонений вдячно кивнув.
До штабу полка було не далеко й не близько. Штаб містився в чистій мазанці край села. Вікна мазанки були запнуті солдатськими ковдрами, на столі чаділа лампа, зроблена з гільзи Видно, там не спали цілу ніч і не помітили, що настав ранок
Із-за строкатої ситцевої ширми з'явився стомлений полковник і без особливої цікавості, швидше з необхідності, глянув на полоненого. Що скаже цей губатий офіцерик, який ледь тримається на ногах?
Сівши за стіл, полковник відсунув лампу, щоб не різала очі, і втомленим голосом сказав Гасовському, що зараз прийде перекладач, по якого уже послали.
— Дозвольте… — Гасовський ступив до столу.
— Он як!.. — полковник підвів стомлені
Гасовський повернувся до полоненого, обіруч якого стояли Нечай і Кость Арабаджі, і, вислухавши його відповідь, швидко переклав, карбуючи кожне слово:
— Нікулеску… Двадцять чотири роки… Сублокотинент [4] . Кавалер ордена «Румунська корона»…
Як тільки Гасовський вимовив його прізвище і звання, полонений гордо підняв неголене підборіддя.
— Кавалер? Так-так… — сказав полковник і, глянувши на полоненого, раптом скомандував так голосно, що аж хитнулося полум'я лампи. — Струн-ко!..
Полонений здригнувся.
— Нехай розповідає… — вже тихо мовив полковник. — Тільки все, все… Переклади йому, що мені ніколи вислуховувати його біографію. Мене цікавлять відомості… Найточніші… Особовий склад, озброєння. І попередь, якщо він спробує хитрувати…
Гасовський переклав.
Обличчя полоненого залисніло від поту. Він заговорив швидко, похапцем. Зрозумів, очевидно, що з ним не будуть церемонитись. Гасовський ледве встигав перекладати.
— Він каже, що їхній полк бере участь у боях з самого початку війни. На нашу дільницю фронту їх перекинули двадцять п'ятого. Перед виступом на фронт полк переформували. Вони прийняли поповнення. Але поповнити втрати, яких полк зазнав раніше у районі Петерсталя, їм уже не вдалося… Він каже, що зараз також знищені цілі роти… У другому батальйоні залишилося вісімдесят чоловік. Командир батальйону майор Марінеску застрелився. В інших офіцерів теж паскудний настрій. Вони втратили надію…
— На що? — запитав полковник.
— Надію на те, що залишаться живими. Надію на те, що коли-небудь візьмуть Одесу…
— А він у тебе балакучий, — сказав полковник. — Переклади йому, якщо він збреше…
Гасовський переклав.
— Присягається, що говорить правду, святу правду. У нього дружина, дитина… Питає, що його чекає.
— Залишиться живий, можеш його порадувати. Для нього війна вже скінчилася. До речі, запитай, хто в них командує армією?
— Корпусний генерал-ад'ютант Якобич, — Гасовський переклав відповідь полоненого.
— Гаразд, одведи його, — полковник стомлено махнув рукою. — Мені він більше не потрібний.
Кілька діб вони повзали по передовій, засікаючи вогневі точки противника і придивляючись до того, що робиться в румунських окопах. Нечай, правда, нічого не розумів, але Гасовський був насторожі. Підкрадеться в темряві якомога ближче і слухає, вбирає в себе чужі слова, уривки фраз… Про що гомонять солдати в окопах? Про домівку, про врожай, про дітей. Лають поміж себе якогось сержант-мажора, стиха, повсякчас озираючись, паплюжать командира роти, читають один одному листи. Гасовський задоволений: мотає все на вус. Не гребує ні клаптиками паперу, ні обривками румунських газет, що іноді попадаються на очі. У господарстві все знадобиться.