Чорні дияволи
Шрифт:
Тепер уже пахло не тільки степом — здичавілою черствою землею, пилюкою і чебрецем — дедалі міцніше пахло солоною водою. Відчувалася близькість Великого Аджаликського лиману.
Дорога йшла під гору, і хури, що торохтіли, ніби скотилися з неї в темряву. Крізь листя дерев проглядали рідкі, по-осінньому холодні зорі. Глянувши на годинника, Гасовський занепокоївся. Він зрозумів, що вибору нема. Треба осідлати дорогу.
— Приготувати гранати, — наказав він пошепки. — Про
Вибравши момент, коли тиша здавалася цілком надійною, Гасовський двома стрибками перемахнув через дорогу і впав у кювет. Нечай, Кость, Бєлкін і Сеня-Сенечка кинулися за ним. І одразу ж почули, як по дорозі торохкотить машина.
Розвідники пригнулися, злилися з темрявою. Тільки коли грузовик проїхав, вони підвели голови й виглянули.
— Відповзти по одному, — наказав Гасовський. — Он до тих дерев, бачите?
Під деревами знову зібралися разом. Пронесло!.. Гасовський настільки подобрів, що дозволив закурити. Двічі глибоко затягнувшись, він передав цигарку Нечаєві,
— Май совість, — прошепотів Кость Арабаджі.
Поквапливо затягнувшись, Нечай передав цигарку Костеві, той Бєлкіну, а Бєлкін — Шкляру. Тьмяний вогник окреслив майже повне коло.
Було пізно. Ніч от-от могла одірватися від землі, порідіти. Вже чути, як десь попереду, під Кубанкою, валують собаки. А до лиману було ще далеко.
— Хай йому дідько, скоро зовсім розвидніється, — сказав Кость Арабаджі, важко відхекуючись. — Що будемо робити, лейтенанте?
— Дістатися б до лиману, — мовив Нечай. — Пересиділи б в очеретах.
— А якщо не встигнемо?
— Тоді капець, — Гасовський сховав гранату, яку все ще тримав у руках. — Треба встигнути.
Із закам'янілої глини подекуди пробивалася цупка травичка. Вона була ніби залізна. Травичка росла по схилу балочки. По дну цієї балочки зміїлася наїжджена колія.
Спустившись у балочку, вони пішли колією, яка вивела їх у степ до покинутої хати, що стояла посеред двору, оточеного горожею. У дворі, як видно, не було нікого — ворота, зірвані з завісів, валялися під дикою грушею. Але в хаті могли бути люди.
Найрозумніше було обминути хату і спробувати вийти до лиману, Але що, як вони не встигнуть сховатися в очеретах? Єдине місце, де вони могли б перебути до настання ночі — це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав:
— Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько…
Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути.
— Тільки без шуму, — повторив Гасовський.
Метнувшись до горожі, Нечай
— Зачекай… — шепнув Сеня-Сенечка.
Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку.
Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння.
— Ну, що?
— Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.
— Гадаєш, це румуни?
— А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті.
— Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо.
Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.
— Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую…
— Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити?
— Я сам… Ти наших поклич.
Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.
У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою.
Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви.
— Нікого немає, — сказав Нечай. — Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки…
— А Шкляр де?
— На дах поліз. Он він… — Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним.
Вони зачекали, поки він злізе на землю.
— До лиману зовсім близько, — повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. — Кілометрів чотири, не більше.
Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється.
— Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, — озвався Кость Арабаджі.
— Не можна. Дорога близько, — відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували.
— Що, хочеться посидіти на спині? — запитав Гасовський. — Потім одіспишся, як повернемось.