Чорні дияволи
Шрифт:
— А ти не збився з дороги? — спитав Гасовський. — Ми вже он скільки відмахали.
Замість відповіді Нечай підняв руку, прислухався.
Було тихо. Вдалині темніли дерева. Тепер і Гасовський побачив, що за ними стоїть хата. Він вийняв пістолет.
— Я сам… — тихо мовив Нечай. — Ви мене тут зачекайте… В разі чого, свисну двічі.
Він побіг до дерев. Потім, підкравшись до тину, причаївся за ним, прислухався. Нікого… Тоді він зник у саду.
Пахло гнилими яблуками
Біля хати валялося старе колесо без обода. Під стіною стояли граблі. А ось і колодязь і сплющене залізне відро… Дід так і не полагодив його — не дійшли руки.
Хата була замкнена. Підкравшись до вікна, Нечай тихо постукав у шибку. У діда сон чуткий.
— Хто там?
— Це я… Петрусь…
Стало тихо. Потім почулися швидкі кроки, рипнули двері — і Нечай уткнувся обличчям у шорстку бороду, що пахнула самосадом.
— Я не сам… Можна?
Тільки тепер дід побачив у внукових руках гвинтівку.
— Нащо питаєш? Усім місця вистачить…
— Тоді хвилинку, — сказав Нечай і гайнув під дерева.
У хаті кисло пахло хлібом. Вони посідали на лавки. Запнувши вікна рядном і старим кожухом, дід засвітив каганець.
Нечай уже встиг розповісти дідові, що матері в Одесі не застав, що вона з Світланою поїхала до родичів у Баку. Зараз він мовчав, вслухаючись у голос Гасовського, який розпитував діда про румунів. Чи не знає він, де в них важка батарея?..
— Як не знати? Вона якраз за толокою. До неї щось верст із вісім.
Гасовський подивився на годинника, звірив його з ходиками, що висіли на стіні. Мабуть, не встигнуть… Туди вісім кілометрів та назад…
— Не пройдете, хлопці, — дід покрутив головою.
— А чого, Романе Кіндратовичу?..
— Там скрізь румуни. Охорона.
— Мусимо пройти, — сказав Гасовський. — Нам до зарізу треба.
— Ну, коли так… Та ви їжте, їжте, — дід підсунув до Гасовського варену картоплю. — Щось придумаємо.
Посеред столу стояв чавунчик з охололою картоплею. Сало, загорнуте в ганчірочку, дід нарізав тоненькими шматочками.
— От тільки хліба малувато, — він розвів руками.
— Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський.
— Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством.
Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі.
Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати
— Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони…
Гасовський занепокоївся.
— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.
— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.
— Так ви лягайте…
— Я повартую, — сказав Нечай.
Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.
— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.
— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.
— Ганнуся? Коли?..
— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.
У Нечая тенькнуло серце.
— Пропала?
— Люди кажуть… А може, виїхала.
— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?
— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…
Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.
— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.
— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.
— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.
— Хто?
— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…
— Аз вами не можна?
— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…
Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…
— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…
У дворі вже було чути чужі голоси.
Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті?
Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.
Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…