Чорні дияволи
Шрифт:
Розділ сьомий
У ПОХОДІ
Він прокинувся одразу, раптово. Крижане світло місяця заливало кубрик, і Не-чай побачив над собою біле, перепічкувате обличчя капітан-лейтенанта.
Двері були прочинені. Капітан-лейтенант пішов до них навшпиньках, і Нечай, вдягнувши фланелівку і штани, що лежали на табуреті у головах, босоніж почалапав за ним. Він устиг помітити, що ліжко Сені-Сенечки уже порожне. Тільки Кость Арабаджі ще хропів сном праведника,
Взувся Нечай під східцями.
Коли вій зайшов до кают-компанії, там горіла п'ятилінійна гасова лампа, накрита вилинялою газетою. В її теплому домашньому світлі Нечай побачив Миколу Сергійовича, котрий по-старечому горбився над столом, Гришку Трояна, Ігорка і Сеню-Сенечку. Капітан-лейтенант навіщось перевіряв світломаскування на вікнах.
В чуткій нічній тиші ледь потріскувала лампа, на стінах двоїлися тіні. Велетенська тінь Гришки Трояна, зламана під прямим кутом, упиралася в стелю.
Переконавшись, що вікна завішені щільно, капітан-лейтенант повернувся до столу і сказав:
— Сідайте.
Він був, Нечай тільки тепер це помітив, у суконному кітелі, застебнутому на всі п'ять ґудзиків. Очі його твердо поблискували з-під козирка.
Було ясно, що їх неспроста підняли серед ночі. Троян запитав:
— Збігати по речі?
— Ніяких речей! Вам вони не знадобляться, — відповів капітан-лейтенант. — Сподіваюся, ви розумієте, чому такий поспіх? Так от, передусім прошу вас здати документи, фотографії, листи… Усе-все. Навіть гребінці й кисети. Виверніть кишені.
Підійшовши до столу, Нечай виклав усе своє багатство — олівець, записну книжку, голку з ниткою, сірники… Фотографій у нього не було. Ганнуся обіцяла подарувати свою фотокартку, та так і не встигла. Наостанок, вийнявши з кишені батькову люльку, Нечай згадав Гасовського, який одмовився від такого дорогого подарунка. Може, капітан-лейтенант дозволить її залишити?
— Браєрівська… Чудова люлечка, нічого не скажеш. Прокурена… — мовив капітан-лейтенант, покрутивши її в руках. — Але я, на жаль, не можу… Люлька англійська. Зрозумів? — і вже офіційним тоном закінчив: — Та ви не турбуйтеся. Ми її збережемо. Одержите, як тільки повернетесь.
Нечай промовчав.
— А значки… Значки відгвинтити? — запитав Ігорок.
— Звичайно.
— Ну, цього не скинеш… — Троян підкачав рукав фланелівки і показав татуїровку.
— Так, на жаль, витравити не можна… Що там у вас?
— Якір… І ще русалка.
Троян зігнув руку в лікті і русалка ожила, махнула хвостом.
— Це ще нічого… — пробурмотів капітан-лейтенант. — Було б гірше, якби зірки… Довелося б вас звільнити. Як це я міг забути!..
Він похитав головою. І знову став строго офіційний.
— Добре, що нагадали, — сказав. — Більше ні в кого немає татуїровки? Слава богу. Так от, товариші, одержано наказ…
Тільки тепер Нечай помітив, що в кутку кімнати лежать якісь тюки. Не інакше як спорядження.
— Перед вами ставиться завдання… Вони мовчки вислухали бойове завдання.
У лампі потріскувало полум'я. Микола Сергійович совався на стільці, нервував.
— Подальші вказівки одержите на
— Виходить, цей старий болгарин? — спитав Троян.
— Я й забув, що ти з Болгарських хуторів, — капітан-лейтенант уперше осміхнувся. — Що ж, тим краще. Легше запам'ятаєш. Повтори.
— Де твоєто моміче?
— Лєгна сп вече, аго! — відповів капітан-лейтенант.
— Іван Вазов.
— Под ігото. Роман в три часті, — сказав капітан-лейтенант. — Перші дві фрази взяті з цієї книжки.
— А хто такий Вазов? — спитав Ігорок.
— Письменник, — встряв у розмову Микола Сергійович. — До речі, свій роман він написав у нас, в Одесі.
— Іще от що… — вів далі капітан-лейтенант. — Якщо сторожа не буде на винограднику, пробирайтеся до міста. Ось на цьому папірці записана адреса шевця. Тут і пароль. Папірець прошу знищити на човні. Спалити. У поході встигнете вивчити напам'ять і пароль і адресу. Домовились?
Цього разу він сказав не «ясно» а «домовились», і від цього невійськового слова у Нечая потепліло на серці.
— Але будемо сподіватися, що до пароля не дійде… Від щирого серця бажаю вам цього, — сказав капітан-лейтенант і повернувся до конструктора. — Миколо Сергійовичу, тепер ваша черга… Хіба ви нічого не хочете їм сказати?
Не тільки по обличчю, але навіть по руках конструктора, які бгали край клейонки, було видно, що він намагається угамувати хвилювання. Він усе ще горбився під тягарем тієї відповідальності, яку звалив на себе. Конструктор вірив у торпеду. Він вклав у неї своє серце. Та чи все вій врахував?.. Тільки життя могло відповісти на це запитання. Ех, якби він міг випробувати свого «Дельфіна» сам, не наражаючи на небезпеку інших!.. Яке б це було щастя! Та в тому-то й річ, що це належить зробити іншим. І якщо з ними щось трапиться, якщо виявиться, що це сталося з його вини, він ніколи не простить собі цього.
Микола Сергійович повільно-повільно подивився на Трояна, на Нечая, на Сеню-Сенечку й Ігорка, немовби намагався закарбувати в своєму серці їхні обличчя, і видавив із себе:
— Ні, я нічого не хочу сказати… А втім, я прошу вас, друзі, не забувайте регулювати редукційний клапан.
І замовк, похнюпивши голову, втягнувши її у вузькі плечі.
— Тоді все, — капітан-лейтенант встав. — Інструктаж закінчено. Ходімо.
Під деревами на них чекала машина. Вмостилися на тюках із спорядженням. Капітан-лейтенант щось сказав вартовому, і той одчинив ворота.