Чорні дияволи
Шрифт:
А от Гасовського, Бєлкіна і Костя Арабаджі йому зараз бракувало. Він устиг прикипіти до них серцем. Усе найголовніше в його житті було пов'язане з ними Він розумів, що тепер до останніх днів йому завжди бракуватиме їх. Кажуть же, що треба з'їсти пуд солі, щоб узнати людину. А вони досить наковталися солоної водюки у морі, і в Одеських лиманах. Хіба ж можна про це забути?
Такими ж дорогими були йому зараз і Гришка Троян, Ігорок і Сеня-Сенечка. Він дивився, як вони стукають кісточками доміно, але сам не грав Він і в карти ніколи не грав.
Лампочки світилися не на повне розжарення,
Але через те, що весь екіпаж човна був зайнятий своїм ділом, а він, Нечай, міг спокійно хропіти на койці, йому було прикро. Він не звик почувати себе зайвим, триматися збоку, ніби все, що відбувається навколо, його не стосується, і його хата скраю. Досі він ніколи не почував себе зайвим.
І коли наставав час сніданку, обіду чи вечері, і у відсік заходив матрос, — завжди приходив той самий матрос, — Нечай намагався не дивитися на нього. Цікаво, що він про них думає? Нічого не роблять, а ти їх годуй. Дармоїди… Матрос мав право так про них думати.
Йшла вже третя доба походу… Уже переговорили все. Зате про наступне завдання ніхто не проронив і слова, хоч усі тільки й думали про нього, не могли не думати.
Нечай, щиро кажучи, радів, що Сеня-Сенечка став його напарником. Якби його знову спитали, кого він хоче мати за напарника, Нечай, як і раніше, назвав би Сеню-Сенечку. І не тому, що на Шкляра міг покластися, а на інших ні. Не тому, що Шкляр йому більше подобався. Просто з ним Нечаєві було дуже спокійно. Сеня-Сенечка робив усе грунтовно, на совість. Візьме в руки «шведа» (він так назвав шведський ключ) і ніби зміниться на очах. Навіть сам Микола Сергійович величав його на ім'я та по батькові Семеном Семеновичем.
Не минуло й тижня, а Шкляр уже міг розібрати й зібрати торпеду мало не з зав'язаними очима, ніби це всього-на-всього затвор од гвинтівки. Але він не хизувався цим. Очі в нього були якісь наївні, дитячі. З ним приємно було помовчати — він завжди вгадував, який у тебе настрій. Про кращого товариша нічого було й мріяти.
Чорнії брови, карії очі…
Сеня-Сенечка стиха наспівував. Він співав і для себе, і для друзів. Про вишневі садки і зелені гаї-діброви, знайомі з дитинства, про тихі ставки і повноводий Дніпро.
— У нас усе-село голосисте, — сказав він, коли Ігорок спитав, звідки він знає стільки пісень. — Молодиці ідуть з поля — обов'язково співають. Як заведуть — за п'ять кілометрів чути. Сонце сідає за верби, череда бреде по дорозі. Як тут не згадаєш «Сонце низенько, вечір близенько…»
— Давай краще про море. — Ігорок
— Добре, — сказав Сеня-Сенечка.
Ты, моряк, красивый сам собою,
Тебе от роду двадцать лет…
Ігорок задоволено кивнув. Він був родом із Сибіру, де є тільки одне море — священний Байкал, але збирався стати капітаном далекого плавання. Певна річ, після війни. Тоді він неодмінно піде в мореходку.
— А ти, Семене?
— Повернуся додому. Трактористом буду.
— А ти що скажеш, Нечай?
— Не знаю, я про це ще не думав. Після війни!..
Він подумав, що війні не видно кінця-краю. Війна була, як море, що могутньо дихало за бортом.
Човен ішов без перископа на великій глибині. З незвички було важко дихати. Але години глибокого занурення були для всіх годинами відпочинку. На човні панувала тиша. Люди намагалися менше розмовляти і рухатися — берегли кисень.
От і Сеня-Сенечка замовк, зажурився.
… Коли лунає сигнал занурення, всі вахтові, що були нагорі, миттю скочуються вниз. Останнім залишає місток командир. Він задраює над головою важкий люк, човен занурюється — вода доходить до містка, потім заливає і його — над водою залишається тільки уважне чорне око перископа. Але буває, що стрілка глибиноміра стрімко стрибає з цифри на цифру. 5–10–15–20 метрів… Як зараз. Буває навіть, що човен лягає на грунт.
Тиша давила на вуха. Нечай відчував, як на верхній губі виступили краплини поту. Він мовчав. Інші теж мовчали.
Так минуло багато часу, може, кілька годин. І раптом Нечай побачив вахтового, який завжди з'являвся з підносом. Невже час обідати? Але їсти зовсім не хотілося.
— Командир викликає… — мовив вахтовий, його голос пролунав урочисто-суворо.
— Єсть, з'явитися до командира, — відповів за всіх Троян.
«… Війська, що діють у районі Дніпра і Києва, потребують щодня в середньому 30 ешелонів (боєприпаси, пальне). Насамперед треба якомога швидше доставити для 1-ї і 17-ї армій в Одесу і Херсон 15000 тонн боєприпасів, 15000 тонн продовольства, 7000 тонн пального. Ці вантажі мають бути доставлені протягом десяти днів після взяття Одеси. У портах Варна і Бургас на кораблях уже є 65000 тонн боєприпасів і продовольства».
(Із щоденника начальника генштабу сухопутних військ вермахту Ф. Гальдера)
Розділ восьмий
АТАКА
Командир човна не відходив од перископа. З правого боку височів силует мису Каліакру, того самого, біля якого півтора століття тому російський адмірал Ушаков; розгромив могутній турецький флот, ліворуч чисто білів крутий берег міста Балчик, а згодом на південь від нього відкрився вид на стародавній Одес — теперішню Варну.
Супроводжувані цікавими, а то й здивованими поглядами матросів, вони пройшли через кілька відсіків і стали перед командиром човна саме в ту мить, коли він пильно вивчав нічим, здавалося б, не примітний Варненський берег.