Чорні Журавлі Всесвіту
Шрифт:
— Що ж, — спитав ззаду Азаров, — отак і будемо стояти в коридорі?
Тоді Сенцов, розгнівавшись, рішуче відчинив найближчі з бокових дверей. Вони плавно відповзли вбік, у стіну.
Перед ними була досить простора кімната. Вона справляла дивне враження: по двох стінках її хитро перепліталися прозорі й непрозорі трубки, висів посуд чудернацької, небаченої на Землі форми; низькі шафочки — на їх дверцятах тьмяно голубіли вимішені екрани.
— Лабораторія якась, — сказав Сенцов.
— Комфортабельна лабораторія, — мовив Раїн, показуючи на низький стіл у формі літери “S”, який займав усю середину
— Зручно…
Не підводячись, він обдивився кольорові завіси, що висіли на одній із стін. Вони навіть із земної точки зору гармонували з ніжним забарвленням стін.
Зайшовши до кімнати, решта космонавтів склали на підлозі свій вантаж і тепер теж з цікавістю обдивлялись. Азаров присів віддалік, у самому кутку, на ложе з такого ж, як крісло, загадкового матеріалу. Ложе опустилось під ним, охопило його з усіх боків… Сенцов підійшов, сів поруч, промовив:
— Протиперевантажувальний пристрій, чи що? Сидиш на ньому — ваги своєї не відчуваєш.
Коробов роздивлявся стіни. На них де-не-де було видно неправильної форми виступи, схожі на рамки, але порожні — ні малюнків, ні фотографій, чиста біла поверхня.
Крім ложа й столика з двома кріслами, в цій частині каюти нічого не було, хоч місця лишалося стільки, що, як зауважив Азаров, могла б танцювати не одна пара. На стінах виднілись якісь головки, кнопки. Натискати їх і взагалі що-небудь чіпати Сенцов одразу категорично заборонив, хоч і в самого свербіли руки.
— Не можна, — сказав він у відповідь на ображене заперечення Азарова. — Не кажучи вже про те, що тут у будь-яку мить можуть з’явитись господарі…
Щодо господарів він сказав трохи нарочито. Всі були пригнічені подіями, які набігали одна за одною. Варт було дати хлопцям можливість поговорити, відвести душу. А про господарів супутника і цього корабля напевно захочуть поговорити всі.
Так воно й сталося.
— Щодо господарів — це стара пісня, — промовив Азаров. — Хто їх бачив? Ніхто. Хто бачив хоча б їхній слід? Теж ніхто. Вже коли жоден з них не знайшов за потрібне досі з’явитись — то на всьому супутнику нема жодної живої душі. Самі автомати.
— Припустимо, — озвався Коробов. — їх справді може зараз і не бути на супутнику. Та тим паче не виключено, що в будь-яку хвилину вони можуть з’явитися.
— Звідки? — гарячкуючи, спитав Азаров. — З уяви? Вона не в усіх така нестримна, як у тебе…
Коробов пропустив закид повз вуха.
— Чому з уяви? З планети… Від Марса нас відділяють всього двадцять три тисячі кілометрів. Для такої ракети це дрібниця. Припустимо, що супутник дійсно автоматизований до краю. Але час від часу сюди можуть навідуватись і його справжні господарі, ну, для контролю, чи що, для налагодження… А хто може поручитись, що ті ж автомати не повідомили їх про наше прибуття і зараз їхня ракета вже не перебуває десь поблизу?
— Поручитися, звичайно, важко… — сказав Раїн. — Та, одначе,
— Чому?
— Бо це не дає відповіді на одне запитання: чому протягом усіх цих років, маючи такий першокласний стартовий майданчик для космічних подорожей, як цей супутник, і такі кораблі, як оцей, в якому ми сидимо (він поплескав долонею по кріслу), вони досі не відвідали Землю?
— Запитання не нове, — сказав Сенцов.
— Тим паче законне. Відповідь може бути, на мою думку, лише одна: вони не відвідали нас тому, що їх тут давно нема.
— Як давно? — спитав Азаров.
— Щонайменше з тисяча дев’ятсот восьмого року…
— Але що ж могло статися на планеті за кілька десятиліть?
— А чому обов’язково на планеті?
— Ну, знаєш, — мовив Коробов, — це вже несерйозна розмова. Що ж, по-твоєму…
Сенцов із задоволенням слухав суперечку, що розгорілася: всі, здавалось, насправді забули, в якому становищі опинились. Три голоси звучали переплітаючись… До речі, чому тільки три?
Сенцов перевів погляд на Калве. Той, як увійшов у каюту, так і стояв біля дверей, навіть не присів, тільки поклав на підлогу свій мішок з водою. Він навіть не відкрив, як інші, шолом скафандра, і обличчя його за поблискуючою пластмасою було важко розібрати.
— Лаймоне, а ти як гадаєш? — спитав Сенцов.
Калве не поворухнувся. Тоді Сенцов підвівся, підійшов до нього, міцно труснув. Калве повільно відкинув шолом: лице його невпізнанно схудло, рідкий чуб був скуйовджений, очі вперто ховалися під повіками.
— Та що з тобою?
— Нічого… — відказав Калве, ледве розтуливши вуста. — Стомився.
— Так сядь хоч відпочинь…
— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…
Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцов подумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щоб можна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.
— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.
— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. — Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалося вибратись.
— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивну роль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і мене перетяг… Як йому це вдалося, не розумію.
— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.
— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисень і чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніяких балонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись до вас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочуть відчинятись…
Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.
— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами ми натрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало на думку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.