Чорні зорі
Шрифт:
Ми з Якіним поки що на правах екскурсантів: ходимо по лабораторії, придивляємось, читаємо звіти про попередні досліди, інструкції тощо. Бо, як з’ясувалося при першій же розмові з Голубом, знаємо ми саме стільки, скільки звичайно знають молоді спеціалісти, — про все дещо. А тут потрібно знати все про дещо.
Правда, в Голуба вистачило делікатності не тикати нас носом у наше незнання, але і в мене і в Якіна після першої розмови з ним пашіли щоки.
Тепер про людей, що працюють у лабораторії.
1. Іван Гаврилович Голуб — наш начальник, доктор фізико-математичних наук і, наскільки
“Чіпляйтесь до мене з усіма запитаннями, не соромтесь, — сказав він нам. — Краще задати кілька безглуздих запитань, ніж не одержати відповіді на одне розумне…” Еге ж… Особливою тактовністю він, як видно, не відзначається. Взагалі, з ним ми почуваємо себе якось незручно: він визначний учений, а ми “зелені інженерики”.
До обіду Іван Гаврилович звичайно сидить за своїм столом біля вікна і щось насупившись пише, підраховує або читає, зрідка пускаючи цигарковий дим. Ми з Яковом уникаємо зустрічей із ним. По обіді Голуб їде в тутешній університет читати лекції, і в лабораторії стає вільніше.
2. Олекса Йосипович Сердюк — інженер, помічник Голуба. Він теж ніби є нашим начальством, але ніяким начальником себе не відчуває, тримається з нами просто. Це типовий українець. Діди його, мабуть, були чумаками, возили з Криму сіль і поблажливо-філософськи дивилися на житейську суєту, що проходила мимо їх скрипучих возів. Високий (майже мого зросту), смаглявий, з чорним чубом і довгим прямим носом на худорлявому обличчі, з хитрувато примруженими очима і неквапливою, але розсудливою мовою.
Йому років сорок. Він пройшов війну, а потім закінчив електрофізичний факультет нашою інституту. Словом, свій хлопець.
От до Сердюка ми з Якіним і чіпляємося з різними запитаннями. Він одразу ж кидає свою роботу, закурює і починає докладно розповідати. Пояснивши, що треба, Сердюк цим не обмежується. Він розповідає далі про те, як вони з Іваном Гавриловичем проектували мезонатор, скільки мороки було з ним. Ми слухаємо, і нам стає заздрісно. Адже ми ще нічого не зробили! Аркуш, на якому можна було б записати наші наукові досягнення, поки що зовсім чистий, як і халати, що нам їх видали… Он у Сердюка — халат старенький, у плямах. Збоку навіть дірку видно, пропалену кислотою.
3. Лаборантка-хімічка Оксана (прізвища її я ще не знаю) — мабуть, найтиповіша з усіх українських Оксан з усіма їхніми атрибутами: “чорнії брови”, “карії очі”, про які так часто співають у народних піснях, кругленьке личко, дзвінкий голос… Ми з нею вже здружилися. Вона мене називає “дядю, дістаньте горобчика”, а я допомагаю їй розв’язувати задачі з математики (вона навчається на другому курсі заочного інституту).
Оксана — загальна улюблениця і, мабуть, саме тому, дівчина з характером: змусити її зробити, що треба і як треба,
Яшко, коли немає Голуба, починає її смішити. Сміється вона чудово — дзвінко, весело, нестримно.
4. Яків Якін. Ну, Яшко — як Яшко, про нього й писати нічого. Двадцять чотири роки, неодружений. Блакитноокий шатен. Середній на зріст. Ну, що про нього ще скажеш? Мені здається, більш дотепний, ніж глибокодумний. А проте, хто його знає.
Крім того, є ще техніки-радисти, вакуумники, електрики. Вони обслуговують усе велике господарство мезонатора. В основному, це молоді хлопці, які недавно скінчили технікуми. Командує ними Сердюк. Я ще мало з ними спілкувався.
Оце й усі люди.
Ставлення до нас з боку двох перших згаданих осіб поки що невизначене. Ніяких завдань не дають… Ми для них, по суті, теж “коти в мішках”.
Сьогодні півдня читали звіти, а потім прибирали лабораторію до Першого травня. “Нічого, — сказав Сердюк, — і це корисно: знатимете конкретно, де що міститься”.
5 травня. Вникаємо, тобто вивчаємо звіти про попередні досліди. Власне кажучи, ідея їхня гранично проста: опромінити мезонами всі елементи Менделєєвської таблиці і встановити їх реакцію на опромінення, — точнісінько так, як хіміки пробують на всі можливі реакції незнайому, щойно одержану речовину.
Однак це не хімія. Мезони — саме ті частинки, яким приписують ядерну взаємодію. Подібно до того, як атоми взаємодіють один з одним за допомогою зовнішніх електронів, так і внутріядерні частинки притягуються одна до одної з допомогою гаданих мезонних оболонок. Отже, мезони — це ключ до пояснення величезних внутріядерних сил притягання, найпередовіша ділянка на фронті ядерних досліджень.
Після опромінювання мезонами всі речовини стають радіоактивними. Можливо, Голуб і намагається встановити зв’язок цієї “післямезонної радіації” з періодичними змінами властивостей елементів? Мабуть, що так. Цікаво… Особливо цікаві досліди з негативними мезонами — вони легко проникають у позитивні ядра і викликають найнесподіваніші ефекти. При кількох дослідах навіть одержано “мезонні атоми” — негативні мезони деякий час (мільйонні частки секунди) оберталися навколо ядер, як електрони.
О, все це дуже цікаво, але хотілося б уже самим приступити до дослідів. А то читаєш, читаєш…
Сьогодні — спеціально для нас із Якіним — увімкнули мезонатор. Сердюк із байдужим виразом на обличчі, недбало торкнувся важелів і ручок на пульті. Застрибали стрілки приладів, спалахнули червоні й зелені сигнальні лампочки, забряжчали контактори. На осцилографічних екранах електронні промені почали креслити складні криві. Лабораторний зал сповнило стримане гудіння.
Оксана завісила шторами вікна, і в залі запанувала напівтемрява. Ми стояли перед розтрубом перископа й спостерігали, що відбувається там, у головній камері, за товщею двометрової захисної стіни з бетону й свинцю. Ми бачили, як до мармурової плити в основі головної камери потягся бузковий, прозорий і тремтливий промінчик — пучок негативних мезонів…