Чорна Брама
Шрифт:
— Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.
Олександр Кузьмич Пліцин — молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.
Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.
«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.
Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і, нарешті, наважився:
— Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?
— Знаєш, то чого ж питаєш? — пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.
— Може, зійдемо
— А навіщо?
Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.
— Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, — схитрував помічник.
— На рейді станемо, — одрізав Вергун.
Щелкунов зітхнув раз-удруге і спустився вниз. Це був високий чоловік з запалими грудьми і маленьким животиком, що випинався вперед. Прохор Степанович носив борідку клинцем і довгі вуса, що звисали донизу. Від нього завжди тхнуло спиртом, що допомагало легко знайти помічника в будь-якій частині судна. Характер у Прохора Степановича препоганий, і якщо Вергун терпів його на сейнері, то тільки тому, що Щелкунов був великим майстром по засолу оселедців і дуже хазяйновитим: шкіперське майно і рибальську снасть беріг як своє око.
Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.
Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.
Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:
— Тимку, додай.
Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.
Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них — він був родом з Коли — свистунів заганяють у пляшку.
Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів — це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.
Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.
Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.
У цей час в машинному відділі все, що було погано принайтовано, зірвалося з своїх місць і з гуркотом перекочувалося від борту до борту.
Хлюпнувши води в обличчя Тимкові, моторист вирішив, що подав першу допомогу, і кинувся до дизеля, який почав підозріло чихкати.
«Вайгач» ішов без вантажу. Судно сиділо мілко, його високі борти, підставлені вітрові, були як величезні паруси. Кожний порив шквалу клав сейнер на тридцять градусів.
— Ану пусти! — сказав Вергун і, легенько відштовхнувши кермового, став до штурвала.
Вогник маячного знака Клюєва було видно. Борючись зі шквалом, «Вайгач» ішов на створи затоки, коли Вергун несподівано відчув, що судно не слухається керма.
Крізь рев і свист вітру він не одразу почув, що двигун не працює.
Ще не знаючи всього того, що сталося в машинному відділі, Вергун зняв кришку переговорника й спокійно запитав:
— Тимку, що там у тебе?
Не почувши звичайної відповіді, Вергун передав штурвал кермовому, а сам поліз у машинний
— Що з ним? — запитав Вергун про механіка.
Але в цей час його жбурнуло вбік. Утриматися на ногах, узутих в калоші, було неможливо. Вергун ударився об стрингер [12] . Він зрозумів: щось подібне сталося і з Тимком.
Генератор на судні був навісний. Під час зупинки двигуна освітлення й живлення рації перемикали на аварійне, від акумулятора. З тривогою глянувши на аварійну лампочку, що ледь-ледь горіла, Вергун швидко оцінив обстановку.
— Двигун! — гукнув він мотористові, швидко піднявся в штурманську, послав Пліцина в машинний з аптечкою і наказав радистові: — Передавай: «Вийшов із ладу двигун. Прошу допомоги. Координати…».
12
Стрингери— поздовжні балки в корпусі корабля.
— Аварійне живлення кінчається, рація не працює, — сказав радист.
П'яту годину дрейфував «Вайгач» на південний схід. Шторм шаленів. Усі спроби завести двигун були даремні. Біля непотрібної тепер рації сидів радист і у відчаї гриз нігті. Штурман при світлі свічки визначав напрям і швидкість дрейфу. Вергун сам стояв біля штурвала. Через рівні проміжки часу помічник стріляв із сигнального пістолета. Червона ракета злітала і відразу ж гасла на шквальному вітрі.
У ходову рубку піднявся штурман Пліцин. Він був блідий, голос його тремтів:
— Михайле Григоровичу, — сказав він капітанові, — дрейфуємо на каміння Святого Рога. Три милі за годину… До Рога лишилося сім миль…
Піднявшись по трапу, в люці ходової рубки з'явився помічник і, розмахуючи сигнальним пістолетом, гукнув:
— Михайле Григоровичу, п'ятдесят ракет відпуляв, а вони ж по карбованцю сімдесят штука!
— От скат! — вилаявся Вергун. — Іди стріляй!
Щелкунов зітхнув і вже іншим тоном буркнув, спускаючись у люк:
— Увесь навігаційний запас випуляємо, двадцять штук залишилося!
Вергун бачив, як злітали і гасли ракети на вітрі, як, осяяна спалахами пострілів, метушилась на носі смішна постать Щелкунова.
Минуло ще кілька хвилин, і помічник, знову висунувшись з люка, жалісливо сказав:
— Нема більше жодної ракети, всі вистріляв…
— Бочку на ют! — наказав Вергун.
Тримаючись за штормовий трос, помічник пробрався на ют. Матроси викотили бочку з смолою, міцно принайтували її до лівого борту, збили верхнє дно і запалили.
Полум'я в чорних клубах їдкого диму рвало вітром, притискувало до хвилі. У відблисках вогню, що похитувалися од вітру, на обличчях людей можна було ясно прочитати тривогу. Трагічне становище сейнера ні для кого не було таємницею. Досвідчені рибалки, вони добре знали погану славу Святого Рога. Спроба висадитися, якщо станеться аварія, з шлюпки на каміння, що кипіло в бурунах, буде марною. Недаремно помори склали приказку про ці місця: «Попливеш до Святого Рога — попадеш до чорта додому!»