Чорна Брама
Шрифт:
Розійшлись не пізно, вранці «Вайгач» виходив у море.
Вергун роздягся, ліг і, вдавши, що спить, стежив за Глашею. Ходила вона по хаті нечутно, скинувши чоботи, у вовняних панчохах. Прибираючи зі столу, щось мугикали собі під ніс. Груди в неї високі, голова маленька, волосся темне, зібране вузлом на потилиці. Руки Глашині спритні до роботи, якось красиво все вона робила. Вергун любив дивитись на Глафіру, коли вона порядкувала в хаті.
Рано-вранці прийшов по капронову сітку Щелкунов з матросом. Він зібрав зі столу сітку, а матрос запалив біли
— Дурень ти, Щелкунов! — незлобливо кинув йому Вергун, збираючись у море.
— Ось нехай побачимо, дурень чи, може, розумніший за вас буде! — огризнувся Щелкунов.
Відчувши на собі осудливий Глафірин погляд, Вергун, виправдовуючись, сказав:
— Бачиш, Глашо, в народній прикметі є глузд — помори сітку обкурювали димом, бо була вона з білої нитки плетена, — щоб риба її не бачила. А ця сітка фарбована. Виходить, дурість, та й годі…
— Звичай не рокан [15] — з плечей не скинеш, — лагідно, але з докором промовила вона.
15
Рокан— куртка з непромокальної (прооліфеної) тканини, яку надівають поверх одягу на морських промислах.
Щелкунов з матросом понесли сітку. Вергун зупинився біля дверей.
Глафіра зібрала чоловікові харчі в дорогу, загорнула в газету, перев'язала мотузочком і, поклавши край столу, подала йому руку.
Вони попрощалися. Вергун взяв зі столу пакунок, вийшов з дому, не озираючись почав спускатися до бухти. Він знав: однаково Глаша не вигляне у вікно, не вийде на поріг, на пірс, як інші, не прийде проводжати. Горда. Всі вони, койдинські, отакі. Це про них кажуть:
«Якщо в Койді хліба не буде, риби не буде, солі не буде — Койда самою славою проживе!»
Ось які койдинці!
«БЕНОНІ»
Остап Максимович прокинувся рано. Поставивши на електропічку чайник, він відчинив кватирку і за звичкою, набутою ще у військовому училищі, взяв гантелі. Хоч би як він втомився, хоч би як пізно ліг звечора, десятихвилинна ранкова зарядка стала для нього такою ж потребою ранкового туалету, як душ або гоління. Голився він щодня, спершу тому, що цієї елементарної охайності вимагало від нього високе звання офіцера, а тепер ще й тому, що борода стала сивою і хотілося приховати це не лише від товаришів, а й від самого себе.
Під час гоління він розглядав своє обличчя в дзеркалі. Колись очі Остапа Максимовича були красиві, променисті, а тепер злиняли, ніби вицвіли, час пригасив їхній молодий блиск. Волосся, хоча й не втратило свого колишнього кольору, стало рідким.
— Так, — зітхнув Остап Максимович, — час іде.
Стоячи біля вікна, він милувався панорамою, що відкривалась
Крізь кватирку доносились звуки тифонів, гудки буксирів, сирени катерів, пахкання парових кранів, вуркотіння лебідок.
Його зір охоплював увесь порт: сотні суден тралового флоту, сейнерів, рефрижераторів, великих, з білими надбудовами красивих пасажирських теплоходів, суховантажних «комерсантів», «іноземців» — датчан, норвежців і шведів, — вони вантажили в свої трюми апатит.
Велика хмара, гнана північно-східним вітром, швидко закривала частину горизонту. Вітер ніс сухий, шорсткий, як пшоно, сніг. Трохи південніше небо було світлим. Яскрава райдуга зводилася десь там, за сопками протилежного берега, і губилася високо-високо в густій синяві.
По вулиці строєм з піснею крокувала до їдальні рота курсантів-прикордонників.
Остап Максимович пішов до кухні і налив собі склянку міцного чаю.
В загін полковник прийшов, як завжди, раніше за всіх. Ще внизу, коло вітрини з призовими кубками, черговий по частині віддав йому рапорт. На площадці третьою поверху прикордонник, що стояв на посту біля прапори, привітав його «на караул».
Остап Максимович зайшов у кабінет і викликав до себе операційного чергового.
Доповівши про зміни в оперативній обстановці протягом ночі, черговий додав:
— Щойно, товаришу полковник, надійшло донесення.
Полковник узяв радіограму і, відпустивши чергового, прочитав:
«У квадраті 35–41 виявлено норвезьке судно „Хьєкке Уле“, що йде курсом зюйд-ост. Паралельним курсом на чотири кабельтових мористіше — мотобот без флага „Беноні“».
Остап Максимович підвівся, вийшов з-за столу, взяв з полиці норвезько-російський словник і знайшов потрібне слово.
«Хьєкке» — красень. «Уле» — власне ім'я. Виходить «Красень Уле». Що ж до «Беноні», то коли його не зраджує пам'ять, це герой однойменного роману Кнута Гамсуна.
Потягши за шворку, полковник відкрив велику карту Кольського півострова, що висіла на стіні за кріслом, підставив драбинку і піднявся на один щабель.
День починався, як звичайно, розмірено й спокійно, але полковник уже втратив спокій. Він зійшов з драбинки, вийняв із сейфа кілька паперів, поклав їх у папку разом з останнім донесенням, узяв трубку телефону й набрав номер.
Абонент не відповідав. Полковник погортав записну книжку і знову подзвонив. На цей раз йому відповіли.
— Сергію Володимировичу, невідкладне питання…
— Це хто? — запитав, очевидно щойно розбуджений, Раздольний.
— Крамаренко.
— А, Остап Максимович! — Голос пом'якшав. — Носить тебе, ще й на світ не зайнялося! Я тільки годину тому повернувся з області… — Після короткої паузи Раздольний додав: — Хвилин за п'ятнадцять буду в управлінні… Приїжджай, — закінчив він і повісив трубку.
Майже одночасно вони обидва прибули до управління.
Скидаючи шинелю в своєму кабінеті, Раздольний запитав: