Чорна зоря
Шрифт:
Розглядаючи пейзаж на стіні й мріючи про годинку сну більше, ніж про спасіння душі, Трампус уперше відчув страх, що взяв на свої плечі надсильний тягар. Коли він вимагав у Брно від Клубічка доручити йому цю справу, вона здавалась надто простою. Думав, що примусить Салачову, коли наздожене, пояснити все. Але артистка нічого не пояснила, бо Пулпан її приспав. І що найгірше — справа розвивається дедалі зловісніше, а він до неї не може підібрати ключа. Тепер усе було ще заплутаніше, ніж напочатку. Сподіватися можна тільки на те, що Салачова прокинеться завчасно і схоче дати свідчення.
Зненацька задзвонив телефон. Трампус узяв трубку.
— Трампус. Професор у клініці.
— Саме ви мені й потрібні, пане, — озвався знайомий голос. — Це Кост із вілли Салачової.
— Знов щось сталося? — злякано спитав Зденек.
— Нічого не сталося, пане, але з криміналки сюди протелефонували текст нової телеграми пана Клубічка.
— Що там іще? — невдоволено спитав Трампус.
— Я вам прочитаю, пане, тут зовсім мало: «Трампусові. Ви насправді стежите за С?» Це все, пане.
Трампус поклав трубку. «Що б це могло бути? Клубічко, певне, дізнався, що хтось замишляє лихе проти Соумара, й сумнівається, чи я стережу його досить пильно… — Нараз сонливість його пропала, він підхопився з крісла. — Але ж я й справді погано стережу. Пустив без нагляду до клініки й задовольнився тим, що аж через десять хвилин послав слідом Голца. І навіть не сказав Голцеві взяти таксі». Трампус уявив собі клініку. Соумар бігає з палати до палати, як то роблять боги-професори, йде коридорами, де чекають пацієнти. Потім, відпустивши весь почет, професор ввійде до свого кабінету й прийматиме хворих. Між ними може затесатися суб'єкт, що має вчинити на нього замах. І зробить не зовсім легко, та ще й зникне непомітно. Яка там користі, від Голца? Коли б він навіть захотів піти з професором до кабінету, Соумар його напевно прожене. Треба витягти Соумара з клініки. Не роздумуючи довго, Трампус схопив телефон і попросив з'єднати його з клінікою Соумара. Минула вічність — може, хвилин п'ять, — поки озвався невдоволений Соумарів голос.
— Це я, Трампус, професоре. Ви повинні негайно повернутися до санаторію.
— Оцього я не зроблю, — відказав Соумар стомлено. — Як це ви собі уявляєте? Я допіру зробив обхід і зараз оглядатиму пацієнтів. Гадаю, що їх у приймальні щонайменше двадцять душ. Повернуся не раніше ніж за годину; точніше, це буде години за дві, навіть коли я поспішатиму.
— Але цього вимагає справа Салачової,— збрехав Трампус.
Соумарів голос набув зовсім іншого відтінку.
Що з нею? — спитав він стривожено. — Щось сталося?
— Вона прокинулась, і з нею стався новий приступ. Асистент не може дати собі ради, і тому я дзвоню вам.
— Гаразд, зараз буду.
«Хвалити бога, — подумав Трампус, — усе йде як по маслу. А тепер я його тут замкну, хай хоч гопки скаче».
За хвилю в коридорі почулися квапливі кроки — двері розчахнулися, і на порозі став захеканий Соумар.
13
— Що з Лідою? — вигукнув він. — Де Пулпан? Що це був за приступ?
— Уже минув. Вона заспокоїлася і знову спить.
— Я дуже радий, — з великою полегкістю мовив Соумар. — Щиро кажучи,
— Хочете кликати доктора Пулпана?
Соумар кивнув головою.
— Сподіваюсь, він мені змалює її приступ краще, ніж ви.
— Не кличте. Він вам нічого не змалює — приступу не було.
— Але… — випалив зчудований Соумар.
— Я не міг придумати нічого розумнішого, щоб витягнути вас із клініки.
Соумара затіпало від люті,
— Навіщо ви хотіли мене витягти з клініки? — напався він на Трампуса. — Навіщо ви мене з неї витягли? Щоб допитувати? Вам не здається, що це зухвальство з вашого боку? Я ж вам розповів уже все, що знав. Ви подумали про те, що через вас я покинув там людей, з-поміж котрих декому справді потрібна моя негайна допомога?
Соумар насунув на голову капелюх і рушив до дверей.
— Мені шкода, професоре, — сказав Трампус, — але ви повинні зостатися тут. Тобто я вас не можу відпустити до клініки. Хай вас там замінять.
— Ви що, збожеволіли? — обурився Соумар. — Клініка не кіно, люди ходять туди не заради втіхи. Коли ви вже так затялися… — він хвилю подумав і докінчив — То обіцяю вам, що приїду на новий допит відразу ж, тільки-но скінчу прийом.
— Я повинен вам сказати, що йдеться не про допит.
— А про що ж тоді?
— Я мушу взяти вас під варту, — збентежено мовив Трампус— Це, на жаль, неминуче, хоч я дуже шкодую.
Соумар вирячив на нього очі:
— Взяти під варту — мене? Чому? Ви нормальна людина? Може, ви хочете сказати, що заарештовуєте мене?
Трампус захитав головою:
— Взяти під варту і заарештувати — це різні речі.
Соумар вибухнув:
— Слухайте, як це все розуміти? Ви що, збираєтесь обмежити мою особисту волю? А є у вас на це право? Нема! Чи, може, є?
— Нема. І попри все я мушу взяти вас під варту.
Соумар аж захлинався від люті:
— Я про себе не надто високої думки, приятелю, але певен, що директор клініки, а також цього санаторію міг би вам за цю витівку добряче нагріти чуба.
— Абсолютно справедливо, — погодився Трампус. — Однак послухайте, професоре, я вам розкажу, чому так роблю. Мабуть, годину тому Клубічко надіслав телеграму з наказом стежити за вами, а щойно надіслав другу. Як я можу стежити за вами у клініці?
Соумар здивувався й сказав тільки:
— Але ж…
— Клубічко, — вів далі Трампус, — ніколи не був панікером, і якщо він двічі нагадав мені, аби я охороняв вас, то в нього є на це підстави і, мабуть, серйозні. Ось у чому суть справи. Можливо, мені слід було поїхати по вас у клініку, проте я мушу тут стерегти пані Салачову. Що я мав робити? Просто не придумав нічого ліпшого, як виманити вас із тих клінічних джунглів.
Соумар трохи заспокоївся.
— Хоч Клубічків інтерес до моєї нікчемної особи мене дуже тішить, — відповів він голосом, у якому ще бриніла злість, — але, на мій погляд, він, безумовно, перебільшений. Я не думаю, щоб мені загрожувала небезпека, не уявляю, чому і від кого. Знаєте що? Замовимо «блискавкою» Брно і спитаємо Клубічка.