Чорна зоря
Шрифт:
Клубічко згадав, що Ліда справді привезла з Жегушиць якусь книжку античної поезії, котрою дуже захоплювалась і часто з неї читала вірші. Чи не була це та книжка, з якої Ліда списала «роль» і везла до Брно? Він вибачився перед паном Мюллером і поїхав на пошту, звідки телефонував Костові, щоб переглянув у бібліотеці Салачової античну літературу й передав до празької криміналки всі позначені місця в незнайомій книжці, починаючи від слів: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…» — і кінчаючи: «мій» з голоду пада». Зв'язався з криміналкою і звелів, щоб передали Костову відповідь, а сюди прислали оперативну групу. Відтак повернувся до пана Мюллера. Чоловік із турновського відділення,
— Я вам довго не набридатиму, пане директор. Можливо, це остання прикрість, зв'язана з вашим колишнім компаньйоном. Ви б її не мали, якби Салач про свою знахідку заявив куди слід хоча б тоді, коли помітив, що за ним стежать.
— Він мав це зробити, — погодився Мюллер, — я б на його місці так і зробив.
Клубічко замислено подивився на Мюллера. Авжеж, типовий директор школи старого гарту, трохи педантичний, з добродушними блакитними очима, що сльозавили від старості. «Ти б так, мабуть, і зробив, гадаю, тебе треба викреслити із списку підозрілих, дарма що я не уявляю, кого поставлю па твоє місце…»
— Коли б дома була моя дружина, вона б вам чогось приготувала, а я принаймні покажу вам її кімнату. Варто подивитися: з неї відкривається найкращий краєвид на Турнов. Багато туристів приходять сюди побачити таку красу. Коли б існував турновський путівник, то цю кімнату було б позначено двома зірочками. — Відтак Мюллер повів Клубічка на другий поверх. З вікон кімнати справді відкривався чудовий краєвид, але Клубічка більше зацікавила карточка хориста брненської опери Їржі Тихого, що стояла на столі в перламутровій рамці. Поряд стояла ще одна в звичайному паспарту: симпатичний чоловік років тридцяти. Мюллер помітив Клубічків погляд. — Молодший — мій пасерб Їржі Тихий, другий — син старшої сестри моєї дружини, архітектор Владімір Шашек з Брно. Приїздив до нас зі своєю дружиною та з Їржі після Нового року. Вона — чи не найвродливіша з усіх молодиць, яких я бачив.
Клубічко замислено слухав. Архітектор Шашек з Брно! Він хотів з ним поговорити, як тільки щось про нього дізнається, бо в пам'ять йому запав чоловік, котрий опівночі дав своїй жінці дві тисячі для якогось чужинця, що телефонував їй з бару «Колумбія», перед світанком повідомив, що зникла не тільки жінка, а й пропала машина, а тоді десь подівся сам, не сказавши в своєму бюро, куди йде… Тим часом директор розповідав:
— Може, й найкраща, але про її поведінку я б цього не сказав.
— Та ну? — вигукнув Клубічко. — А розкажіть-но що-небудь. Бачте, ми всі тільки й говоримо про мораль, проте залюбки слухаємо про аморальність.
— Мені здається, вона надто прихильна до нашого Їржі, і Шашек це знає.
— Трикутник, — мовив Клубічко.
— Сказати правду, — вів далі Мюллер, — багато що в нашому Їржі мені не дуже подобається. Та заради спокою в домі мовчу, бо дружина просто тремтить над ним.
— Але ж, послухайте, це якась особлива історія. Ваша дружина має племінника, той племінник має вродливу жінку й терпить, що вона знюхалася з вашим пасербом. А ваша дружина мовчить.
— Сліпа любов… — буркнув Мюллер.
Цієї миті Клубічкові здалося, що він нарешті дійшов суті загадкової історії. Пан директор, на жаль, усе, що почув од Салача, розказав своїй дружині, а та похвалилася Шашекові, чоловіку, видно, не дуже порядному, котрий, мабуть, використовує свою вродливу жінку як принаду. І тепер ці троє, Шашек, Шашкова й Тихий, намагаються заволодіти таємницею, щоб продати її комусь за кордон. Не виключено, що в їхній спілці і сам Мюллер. Не викликає сумніву,
Принесли телеграму з КНБ. Клубічко пробіг очима Костове повідомлення і дізнався, що в уявній ролі, списаній з Герондових «Міміямбів», Ліда позначила слова «наші жорна».
Чемно попрощавшись з паном директором, Клубічко наказав негайно відвезти Тихого до празької криміналки, а за паном Мюллером непомітно наглядати. Двох чоловік послав на Грубу Скалу стерегти пані Мюллерову. Сам вирушив до Жегушиць. «Наші жорна»… Це має бути зв'язане з Артемідою, котра стоїть «з двома»… Справді, неподалік двох дерев та Артеміди — залишки млина в стилі рококо, одного з тих, які двісті років тому чеські вельможі ставили на взірець Тріанону[9] Марії Антуанетти. Невеликий млин, подоба справжнього млина, зазнав руйнівної дії часу. Клубічко знайшов жорна приблизно п'ятнадцять на десять сантиметрів. Але він ще здалеку побачив, що камінь розбито; якщо в ньому щось і було, то те «щось» забрано.
21
Клубічка це нітрохи не здивувало, навпаки — він чекав саме цього. Найімовірніше, таємницю жорен забрала Ліда, заради чого й просила Соумара приїхати сюди. Віднесла додому й десь заховала. Потім їй поставили категоричний ультиматум, без сумніву, пригрозивши вбити її колишнього чоловіка, якщо вона їм цього не поверне або повідомить органи державної безпеки. Через те Ліда зробила все, щоб про це нічого не знали, й негайно, як то диктував ультиматум, полетіла до Брно. Однак і тоді вона не зважилася відкрити їм таємницю й приховала, що та річ у неї.
«Ну, добре, — думав Клубічко, — але в Брно її так настрахали, що вона, мабуть, зважилася віддати їм ту річ. Та коли я не помиляюся і це стосується якоїсь таємничої німецької зброї, то нечесно підозрювати Ліду в тому, ніби вона хотіла виказати їм таємницю. Навпаки, навіть у такій каші — маючи двоє зламаних ребер! — намагалася їх обдурити. Відтак дійшла висновку, що повинна звернутися до нас по допомогу. Тому попросила одвезти її до Соумара, щоб допоміг їй, і, певне, дзвонила й мені. Та Соумар, на лихо, блукав десь по провінції, а я був у Брно. Становище врятував Соумарів асистент, приспавши Ліду. Так вона вибула з гри, а зграя знов заходилася шукати в Жегушицях і знов удерлася до її вілли. Спіймавши облизня, вирішили прибрати Соумара, аби дістатися до Ліди, однак і в цьому їм не пощастило. «Що ж діється тепер? — Клубічко всміхнувся. — Ліду стереже Трампус, він надійніший за люту німецьку вівчарку. Документ, який так посилено шукають, у Празі,—треба їхати туди. Либонь, доведеться сісти біля Трампуса й чекати, коли прокинеться Ліда».
У КНБ Клубічко не знайшов нічого, крім повідомлення, що Ліда дзвонила йому пізно вночі й повісила трубку, коли їй сказали, що він у Брно. А може, Соумар скаже щось нове? Клубічко поїхав до лікарні. Пулпан запевнив Клубічка, що Салачова не мала з собою взагалі нічого, її привезли без багажу, навіть не було носовичка.
— Де Соумар?
— Пан професор Соумар, — відповів асистент, — так би мовити, полонений пана Трампуса. Пан Трампус одвіз його до вілли на Вінічних горах, і відтоді я про професора знаю лише те, що він мені телефонував. Пан Трампус його не пускає, бо дістав наказ пильнувати. Коли б знаття, — провадив Пулпан, — хто дав той наказ, я б його зарізав, бо тут є кілька особистих пацієнтів пана професора, котрих я не зважуюся лікувати своїм способом.