Чорна зоря
Шрифт:
— Краще скажіть, що ви хочете, аби він осоромився, — буркнув Соумар.
Сіли в авто й поїхали. Біля громадських лікарень, старезних і вбогих, лежала між іншими жалюгідними та брудними вулицями вулиця, що звалася «На боїшті». Бозна-чому молодше покоління, до котрого належав Клубічко, знало тільки те, що зовсім недавно вона мала таку ж славу, як і Прашна брана.[11]
За кілька хвилин машина зупинилася перед будинком, який хотіли відремонтувати ще перед війною, але не зробили цього
— Ми прийшли… — почав Соумар, але, побачивши, як розгубилася жінка, замовк.
— Ви не хвилюйтеся, — сказав Клубічко. — Пан професор прийшов…
— …спитати вас, чи прибирали ви в мене сьогодні в клініці,— докінчив Соумар.
— Авжеж, — потвердила пані Пажоутова, трохи заспокоївшись, як і Соумар. — Мені ж за це платять. Прибирала, прибирала. І двічі, як звичайно. Спершу вранці, до того, як пан професор прийшли, і потім, як пішли. Та там нічого й прибирати.
Соумар погодився:
— Що правда, то правда, там було чисто, бо мене викликали, тільки-но я почав прийом. Але я знаю вашу ретельність: ви ж напевно прибирали на моєму столі?
Пані Пажоутова потвердила:
— У вас там стояли якісь пляшечки з мертвою головою на етикетці. То я сховала їх до лівої нижньої шухляди. Втім, сказала про це сестрі.
— Так, то отрута, — смиренно потвердив Соумар. — Я забув про неї, дуже поспішав… Але, крім того, на столі було ще дещо, пані Пажоутова, пригадайте. Така собі медична іграшка.
Жінка захитала головою:
— Ніякої іграшки я там не бачила.
— А може? Маленька мармурова голівка з числами й золотими рисками. Отака завбільшки, — Соумар стиснув кулак.
— Правильно, — потвердила пані Пажоутова, — її я теж бачила. Вона стояла біля вашого календаря.
— Ну, от, — муркнув Соумар вдоволено. — Заради тієї голівки ми до вас і прийшли. Вона кудись поділась, — І майже злякано спитав: — Що ви на це скажете?
Пані Пажоутова дивилася на професора здивовано й нетямуще.
— Куди вона могла подітися? Вона ж стоїть там уже кілька місяців.
— Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці.
— А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала?
Соумар кивнув головою:
— Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на
— Та ні,— розгубившись украй, відказав Соумар, — нічого ми цього не думаємо.
— То чого ж ви тоді прийшли?
— Ту голівку, — мовив Соумар, ще більше розгубившись, — я повинен повернути. Тому… словом, я прийшов тільки спитати вас, чи ви не знаєте, де вона поділася. Може, хто взяв.
— Гадаєте, хтось із персоналу? Ні,— відповіла пані Пажоутова. — Коли я там була, до кабінету ніхто з персоналу не заходив. Що їм там робити? Може, хіба як я пішла, не знаю…
Соумар розгублено глянув на Клубічка.
— Отже, коли ви прибирали, там нікого з персоналу не було? — запитав уже Клубічко. — Може, туди заходив хто сторонній?
— Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю?
— Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого:
— Що це ти учиш, Ростю?
— Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів.
— Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув.
— І ви одразу пішли обідати?
— Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п'ять.
— І ці п'ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам?
— Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги.
— А залишившись сам, глянув на стіл пана професора.
Хлопець потвердив.
— А на ньому, — суворіше вів далі Клубічко, — побачив гарну іграшку.
«О, вона б мені знадобилась», — подумав і, перш ніж повернулася мама, сховав її в портфель.
— То було не так, — прошепотів Ростя, — я взяв її в руки, але почув, що повертається мама. То, щоб не лаялася, засунув голівку в портфель. Я хотів її потім повернути! — вигукнув розпачливо.
— Але не повернув. Прийшов додому, помінявся з кимось на ключку.
— Відки ви це знаєте? — вигукнув Ростя.
— Бо ключка стоїть біля столика. Відколи ми тут, я помітив, що ти її двічі погладив. Це ми робимо з речами, які щойно придбали й ще не звикли до них. Скільки ти за неї заплатив?
— Двадцять крон, — прошепотів хлопець.
— То ти маєш стільки грошей? — спитав Клубічко. Пані Пажоутова, котра вже кілька хвилин стежила за сином, раптом підвелася, відсторонила Клубічка, вхопила хлопця за плечі й заверещала:
— Де ти взяв тих двадцять крон?
Делікатний Соумар хотів утрутитись, але Клубічко відвів його вбік.
— Спокійно, це ідеальний допит, — прошепотів і почав уважно прислухатися до діалога між матір'ю і сином. Діалог, супроводжуваний добрячими стусанами, скінчився Ростиним признанням — зрештою, як виявилося, брехливим, — наче він придбав ключку дві години тому у Ладі Прахаря на виплат.