Чорний екватор
Шрифт:
Джон Блек, службовець у справах реабілітації, одразу ж зайнявся своєю справою.
— Містер Райт, — почав він, — ви обвинувачуєтесь у зраді і в зв'язках із державними злочинцями… Ви допомагали бандитам мау-мау!
— Це безпідставне твердження! Я вимагаю негайно звільнити мене з-під арешту!
— Ого! — засміявся Джон Блек. — Не так швидко, голубчику! Ми зовсім не граємося з вами, можете бути певні! Для того, щоб не потрапляти до нас, не треба робити злочинів! А ви вчинили злочин — допомогли
Антоні почервонів від обурення. В грудях клекотіла лють, готова вибухнути якимсь диким вчинком. Одну мить він ледве втримався, щоб не вдарити свого мучителя. Але, оволодівши собою, спокійно відповів:
— Відомо, чим кінчиться: ви відповідатимете за таке безчинство і сваволя!
Але службовець у справах реабілітації був, на диво, спокійний. Слова лікаря не справили на нього ніякого враження, його холодне обличчя, на якому, мабуть, ніколи не з'являвся рум'янець, вкрилося жовтизною. Глибокі очі дивилися на підсудного байдуже, наче на мертву річ.
— Значить, ви ні в чому не хочете зізнатися? — спокійно спитав Блек.
— Я ні в чому не винен, — відповів Антоні, — і вимагаю звільнити мене. В противному разі я скаржитимусь губернаторові і генеральному прокуророві імперії.
Службовець у справах реабілітації, здавалося, не чув, що говорив Антоні.
— Отже, ви відмовляєтесь од зізнання? — ще раз спокійно запитав він.
— Відмовляюсь!
— Що ж… — Джон Блек повернувся до Кребса. — За законами воєнного часу, його треба стратити! Але, зважаючи на те, що підсудний усе-таки білий і, на жаль, англієць, ми, я думаю, засудимо його до шестирічної каторги в одному з таборів на островах Вікторії, ну, хоча б у «Чорному екваторі»…
— Я не заперечую, — відповів Кребс і натиснув кнопку.
Ввійшов полісмен.
— Виведіть арештованого!
Лікаря вивели. Інспектор поліції трохи занепокоєно глянув на Блека.
— Ми не переборщили, Джон?
— Не бійся, друже, — відповів службовець у справах реабілітації. — Все зроблено по закону! Співчуття бунтівникам карається найчастіше півторарічним ув'язненням, але тут справа ускладнюється тим, що підсудний допоміг утекти злочинцеві, який зараз може бути й серед мау-мау.
— На жаль, ми не знаємо, де він.
— Це не має значення! — відповів Джон Блек. — Покладись на мене, Нельсон! Усе буде гаразд! Тепер комісія повернеться ні з чим!
Джон Блек вийшов. Капітан Кребс підвівся, пройшовсь по кімнаті, трохи постояв біля вікна, потім знову сів до столу і заглибився в папери. Через деякий час задзвонив телефон. Капітан зняв трубку, і обличчя його враз витягнулося.
— Міс Дженні?
Викликавши чергового, капітан наказав провести міс Ніксон, що чекала внизу, до нього в кабінет.
Кребс догадувався, чого приїхала Дженні, і лагодився відповісти їй чемно, але твердо — хай ця примхлива дівчина зрозуміє, що це управління поліції, а не брукомвілський маєток, а він, Кребс, — інспектор поліції! «Напевно, сльози литиме», подумав капітан і поморщився, як від зубного болю — він страшенно не любив сліз.
Але капітан помилився. Дженні не плакала. Привітавшись, вона сіла навпроти інспектора поліції і тихо запитала:
— Віконте, це ви розпорядились арештувати Антоні Райта?
— Я, — коротко відповів Кребс.
— За що?
— Міс Дженні, це допит?
— Ну що ви! — заперечила Дженні. — Але мені хотілося б знати, в чому справа. Я твердо переконана, що його арешт — просто якесь непорозуміння.
— Ні, міс Дженні! Тут нема ніякого непорозуміння! Лікар Райт вчинив тяжкий злочин, і його засуджено до шести років каторжних робіт!
Дженні мовчала, вражена цією новиною. Очі її раптом втратили блиск, кутики уст опустилися, з щік поволі сходив рум'янець, а натомість з'являвся невиразний сірий колір.
— Це серйозно? — нарешті запитала вона тихо.
— Цілком серйозно, міс Дженні.
— В чому ж ви його обвинувачуєте?
— У допомозі мау-мау.
— Тобто в допомозі Джомо Карумбі?
— Так, лікар Райт допоміг тому мерзотникові втекти і уникнути арешту.
В очах дівчини спалахнули недобрі вогники. Нахилившись уперед, вона по-змовницьки сказала:
— Тоді, дорогий віконте, арештуйте і мене. Бо то я відвезла негра з Брайтона в савани.
— Що ви, що ви, міс Дженні! — злякано вигукнув Кребс. — Я цього не хочу й слухати!
— Тоді звільніть лікаря Райта! Він не винен!
— Ні, він винен, — сказав твердо капітан. — Ви тільки-но самі підтвердили провину Райта, сказавши, що відвезли Карумбу з Брайтона в савани.
Дженні замислилась. Її поволі охоплював відчай. Невже нічим не можна допомогти Антоні? Невже й справді Кребс ненавидить його і намагається усунути з дороги? Може, вона тому причиною?
Ця раптова думка здалася Дженні смішною, але, глянувши зненацька на Кребса, вона піймала на собі його погляд і зрозуміла, що так воно, мабуть, і є. І як тільки вона не помічала цього раніше? Адже очі можуть іноді сказати більше, ніж слова!
У неї залишався ще один шанс вирвати Антоні з тюрми. Правда, він був дуже непевний, але все-таки давав хоч якусь надію.
— Отже, єдина провина лікаря Райта — це його допомога Карумбі? — запитала дівчина, після деякого вагання. — Я правильно зрозуміла?