Чорний іній
Шрифт:
Гревер замовк. Йому здалося, що в його голосі прорвалася ретельно тамована напруженість. Він купував Рана, пропонував в обмін на тяжку ратну працю перспективу інтелігентської служби у функабвері. Але те, що на самоті видавалося йому безпрограшним, зараз, у розмові з фельдфебелем, раптом дряпнуло серце раптовим, майже панічним сумнівом. «Рефлексую, мов незайманка перед дефлорацією. Ти лайно, Зеппе».
— Дозвольте запитати, пане майоре: чи є факти, що плямують репутацію нашого загону?
— Поки що ні. Але провідник зобов'язаний передбачати, адже ж прогноз і передбачення —
— Цілком з вами згоден, пане майоре, — вже наче з теплими інтонаціями відповів Ран. Чи це здалося Греверу? Очі фельдфебеля залишались холодними, неусміхненими. Дивлячись на жорсткий злам його губів, на цупкі, грубі пальці, які звикли до зброї, Гревер повільно повторив:
— Я шукаю відданих людей, готових виконати будь-який наказ. Мій наказ. Навіть якщо цей наказ видасться, м'яко кажучи, дивним. Ви зрозуміли мене, Ране?
— Так, пане майоре, — блиснувши глибокою селянською пильністю в очах, відповів фельдфебель. І зробив паузу. — Я зрозумів вас.
Греверові цей упійманий ним проблиск здався надзвичайно значущим; немов заново оцінюючи фельдфебеля, він зрадів і перевів подих.
— Радий це чути від вас, Ране. Сподіваюсь, нема необхідності нагадувати вам, що розмова ця конфіденційна?
— Так точно, пане майоре.
Не бажаючи виявляти надмірну для першої бесіди наполегливість, він відпустив фельдфебеля:
— Ідіть відпочиньте, Ране. Ви непогано попрацювали минулої доби.
Гревер був задоволений. Хоч як провадилася бесіда, проте він своєї мети досяг. Заручившись згодою виконавця, він не відкрив йому своїх карт, а обмежився туманними розмірковуваннями про згуртованість колективу. Він лише трохи зорієнтував Рана, залишивши тому надзвичайно широкий спектр здогадів.
22
Чорний, Смага, Крапович, Щербань та англієць з тієї хвилини, як потрапили в полон, ні на мить не втрачали надії на втечу. Але впродовж усього шляху нагоди так і не трапилося — німці були насторожі, пильнували як годиться.
Знесилені холоднечею, виснажені голодом, — німці на коротких привалах їжею з ними не ділилися, давали тільки попити, — вони дісталися житла. Зблизька будинок виглядав ще привабливішим, ніж тоді, коли вони вперше побачили його зі схованки. Це було тепле людське помешкання серед нескінченних крижаних просторів і, хоч належало ворогам, воно вже викликало певну полегкість. Нічого, відтанемо, а там розберемося з усіма. Не вперше.
Їх провели вузьким коротким коридором, обабіч якого було по кілька дверей. Ліворуч вузькі сходи вели на другий поверх. Коли вони дійшли до кінця і повернули праворуч, за поворотом виявився невеликий майданчик з двостулковою лядою посередині, точнісінько такою, як в українських селянських хатах. Стулки ляди були оббиті залізом, замикалися на клямку та невеличкий навісний замок.
Після повторного ретельного обшуку їх заштовхали в ляду. Всередині льоху було темно й дуже холодно.
— Ну, сволота, бурульки з нас хочуть зробити!
За годину дали по шматку хліба й по
— Ти дивись! А я вже зовсім було зрадів, що почну посту дотримуватись, а тут ніяк схуднути не дадуть, — відсьорбуючи окріп, сказав Смага, водночас пильно ковзнувши очима по краю ляди, над якою монументально височіли двоє німців.
Минула ще година, і висмикнули англійця. Той спробував стиснути закоцюблі пальці в кулаки і тим показати своїм союзникам, що він триматиметься до кінця. Він більше не повернувся. Потім одного за одним тягали на допити, і це хоч якось урізноманітнило їхнє холодне й невеселе існування в підземеллі. Але, коли вдруге смикнули Гришу Щербаня, Крапович у задумі промовив:
— Вельми кепсько...
— Я так і думав, що тобі тут сподобається, — зауважив Смага, — що будемо робити, Петре? — звернувся він до Чорного.
— Ясно одне — тікати треба. Ти помітив баркас? Звідси метрів за двісті. Бак, певне, заправлений під самісіньку затикачку — у фріців з цим завжди порядок. З мотором упораєшся, Василю?
— Так должон, — збиваючись на білоруську, без тіні сумніву промовив Крапович.
— Що «должон», і без тебе зрозуміло. Я питаю, чи подужаєш двигун. Ти ж у нас механік. Розбиратись ніколи буде, стрибнули, кінець відчепили — і вперед...
— Зачекай, — втрутився Смага, — Грицька з Джоном тут кинемо, чи що? Куди вони їх увіпхнули? В цій хижі в них, як я розумію, їхній штаб і начальство. Бачили, начальник біля входу стояв, коли нас сюди заводили. А цей пес поганий, фельдфебель, йому доповідав. Як щелепа, Васю, не болить? Майстерно він тебе уперіщив.
Крапович болісно зморщився й похнюпився.
— Не сумуй, Василю. Ти йому борг повернеш, дай тільки час. Так отож, допит отой офіцер з нас знімав — значить, він тут найголовніший. В нього фізіономія пихата — за кілометр видно. Та й другий, що за спиною в нього стояв, хоч і молодший, але теж, видно, з начальства. Заступник, мабуть. От і виходить, що не могли вони нікуди наших звідси подіти. Тоді чому вони не з нами? На той світ відправляти начебто передчасно. Ця справа не горить, їм поспіх ні до чого. Вони нас гнути в дугу повинні — звідки, навіщо та чому, та як? А може, вони вже і намагалися їх розколоти. За Грицька я спокійний, із нього й так слова зайвого не витягнеш, а вже заради них він і поготів рота не розкриє. А союзник про нас нічого і не знає, дякувати Богові. Але де ж вони можуть бути? Вже ж годин сім минуло, не менше.
— А може, закатували? — припустив Крапович.
— Так знову ж таки сюди повинні були притягти... полякати.
— А може, на смерть?..
— Не може, Василю. Я ж тобі товкмачу...
— Так чи не так, а з'ясувати треба. Без Григорія відходити не можна, — обірвав їх Чорний.
— Гаразд. Поки що треба з цього холодильника вибиратися, в мене вже зуб на зуб не попадає. Що можеш запропонувати, командире?
— Поміркувати треба, — Чорний присунувся ближче до обох, так що голови їхні зіткнулися, і вони зважено й небагатослівно, підсумовуючи спостереження та розуміючи один одного з півслова, почали обговорювати свою нелегку пригоду і розробляти план втечі.