Чотири пори життя

Матиос Мария Васильевна

— Плаче, вуйку Янку.

— Дотепер плаче? — засмутився він.

— Дотепер.

— А за мною дотепер хтось плаче? — долучився до нас трьох печальний жіночий голос.

Я і його впізнала. Це був голос моєї колишньої шкільної вчительки.

— Сини плачуть, — відповіла я і хотіла додати ще щось, та інше «щось» зупинило.

Я не могла пригадати що. Несподівано мені допоміг вуйко Янко.

— Господь із вами, не казав вам, учителько, ніколи і не сказав би без неї, але коли вона вже тут, — нахилився до вчительки, — то скажу, бо пече мене… ой, пече… Ви нащо їх у школі клали на коліна і бандерами обзивали?

Вуйко

замовк.

Мовчала і душа моєї вчительки.

Стало тихо й незручно.

— Тут не перерікаються, — спробував загладити запалу було незручність голос мого літнього друга.

— А ми й не перерікаємося, — пояснив Янко. — Я лише хочу для себе дещо уточнити. Це вже нічого не дасть, але! Але оця ось дитина якоїсь то днини прийшла зі школи і дуже плакала, а вона була якраз після операції, ще рубчик на животикові добре не загоївся, а плакала страшно, бо вони там у класі не знали, як розв'язати задачку — і ви всіх поклали на коліна. Це був лише п'ятий клас школи, люди добрі! А вона, ця моя маленька дитинка, не стала на коліна. Всі стали, а вона з двома хлопцями — ні. Але прийшла додому та й питає: а хто то є «бандери» і хто з вас був у бандерах, що наша найкраща вчителька так лютилася на них дуже і на коліна нас клала за бандерів? То вам треба було це робити? — звернувся Янко до моєї вчительки. — Треба було, щоб вам тепер кістки у гробі переверталися?

— Лишіть, вуйку, — втрутилася я. — Коли б тепер були такі вчителі, як були у мене, тепер би також багато чого по-іншому було. А тоді час був такий, що нас усіх називали бандерами, убійниками, колаборантами, прислужниками. Господи праведний, ким лиш нас не називали?!

— А коли ти йшла сюди, той час тамуже минув чи ще ні?

— Ще ні… — зітхнула я.

— А ти кажеш. Та за таку чорну неправду я сам би ішов у бандери! — не на жарт розійшовся Янко.

— Ой, звідси підете… — Якби він мав вуса, я би подумала, що мій давній друг усміхається в них.

— А ви приїхали з Великої України межи бандери, — розвернулася вуйкова душа до вчительчиної, — усе життя прожили межи бандерами, хату межи бандерами побудували руками бандерів, дітей межи ними вигодували і там лишили, і бандерівська земля вас поховала в собі. Ще й учні ваші бандерівські квіти на вашу могилку носять і служби у церкві за упокій наймають. То є у вас людська совість після такого?!

— Мене до вас у село прислали… — нарешті заговорила зніченим голосом моя колишня вчителька. — Нам так казали…

— Або ви самі не виділи, межи якими людьми живете! — начебто сплеснув руками вуйко. — Але ж вас силою ніхто не тримав межи тими ворогами!

— Мені було там добре, — признався жалісливий голос. — А час був такий, що треба було казати так, як треба було. А я вже вмерла, то й не знаю, як воно було насправді.

— Можна було казати, а можна було й мовчати… — озвався мій літній друг. — Ви ж їх рахунків і буквів учили, а не ґвери в руках тримати! Мене також до них прислали, як на заслання… І я замовк, але я писав листи цій дівчинці, коли вона пішла вчитися, аби вона життя розуміла, а ви її на коліна хотіли поставити… Знаєте, — м'яко закінчив він, — я вам не дорікаю, бо тут не варто, але, може, через таких, як ви, той час і не минув дотепер. І скільки людей повмирало, так і не дізнавшись правди. А гріх на душу взяли, як ви. Оце і все,

що я хотів сказати…

Я замахала крилами у намаганні припинити безглузду тепер суперечку, але мені тут не дали заговорити.

…Летячи кудись далі й далі, я думала: чи не витурили мене за щось із цього саду, де я всіх упізнавала і з усіма мала про що говорити? Ні, я зовсім не мала наміру сперечатися. Я втратила цікавість до суперечки ще в житті. Але я хотіла розмови. Просто розмови і якогось добра чи бодай його літепла. А може, тут? У наступному саду? Якщо ще є такий.

Однак мій політ затягувався, і я усміхнулася: аеродроми, мабуть, не приймають, непосадочна погода на небесах. Але й землі вже не видно.

То звідки вони всі — давно померлі — знали, що робилося значно пізніше, по їхній смерті на землі? Виходить, їх відпускали або давали силу бачити все, що на землі діється опісля?

Дивно.

Чому мені тепер такого не дано? Чи ще не час? Чи я маю облетіти спершу всю небесну канцелярію?

Довкіл була тиша, як після канонади, і лиш пахло якимись незбагненно терпкими ароматами.

— Сад одинадцятий, — повідомив той самий безбарвний голос і впустив мене за браму.

Відразу за брамою почали розгортатися кольорові шати. Вони спадали долу, як падало колись листя у татовому саду — нечутно, покірно і приречено-сонно.

За шатами відкрився сам сад. Але який то був дивовижний сад! Чудо підвішених садів Семираміди не могло би змагатися з чудом квітучих дерев одинадцятого саду. Так мене колись вразила лише розкіш султанських покоїв стамбульської Сулейманії і грандіозність Домського собору в Кельні.

Однак тутбула своя розкіш. Неначе в туманній імлі, гойдалися і пахли екзотичні кущі й дерева, і жодного не було неквітучого.

До запаморочливих пахощів долучалися звуки тихої музики, нібито з надр глибоких і невидимих. Музика була незвична, хіба що лиш у молодого Моцарта можна відшукати схожі акорди. В унісон музиці десь плюскотіли озера, а чи фонтани, ховаючись у квітучій зелені химерних альтанок, обриси яких ледь-ледь прозирали із сріблистої туманної димки. Раз по раз цвірінькали горобці чи якісь інші небачені птиці, сховані у кронах кущів і дерев. Здавалося, тут усе цвіте, гойдається і співає.

Душа моя зітхнула, немов у напівсні, безмовними словами: «Усе, як у раю, Господи…».

І у відповідь звідкись здалека донеслося:

— Чому, як у раю? Таки у раю, Маріє…

Лячна душа моя стрепенулася від несподіванки і почала шукати власника голосу. Однак у саду було незмінно ароматно, весело і… пусто.

Тоді зважилася на голос і я:

— Хто ти, що говорив до мене? Я хочу тебе бачити.

— Я так просто не смію дати тобі бачити себе, — сказав мені голос уже звідкись зблизька.

Мною оволоділо відчайдушшя.

— То вчини мені випробування, — сміливо попросила його.

— А ти не боїшся?

— Боюся… — призналася чесно. — Але я хочу тебе бачити. Не думаю, щоб ти зажадав від мене чогось такого, чого я не змогла б зробити.

— Коли ти народилася? — цілком недоречно, як видалося мені на ту мить, запитав голос.

— На зимового Миколая. Святий Миколай-Угодник є моїм ангелом-хоронителем.

— А ти щось про нього знаєш?

— Майже нічого, — трохи з острахом мовила я. — Знаю лише, що він мене беріг і догоджав.