Чотири шаблі (збірник)
Шрифт:
«Як не було? А історія?»
«Перший бій був під Ліньї, де Наполеон ущент розгромив прусське військо Блюхера, [176] а сам Блюхер – старий рубака, чесний і мужній, хоч без усякої освіти генерал – упав у рейваху з коня, і його довго не могли знайти. Та в нього був за начальника штабу славетний Гнейзенау, [177] товариш Шарнгорста, коли вам щось говорять ці імена…»
Молодий промовчав, злісно сьорбнувши коньяку.
«І Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям відступу розбитого прусського війська. А Наполеон тим часом ув'язався до битви з англійським військом Веллінгтона коло гори Святого Жана, переламав Веллінгтона і готувався розметати як слід. Та тут наспіли Гнейзенау з Блюхером, вже раз биті, і допомогли богині Перемоги перейти від Наполеона на інший бік. А Ватерлоо – це назва села,
176
Ідеться про Гебхарда-Леберехта Блюхера (16.12.1742, Росток – 12.09., Крибловиць, Сілезія), прусського воєначальника, князя фон Вальштатта, який відзначився у війні із Францією 1793–1794 років і в наполеонівських війнах. У 1815 році його сумісні дії із герцогом Веллінгтоном забезпечили перемогу над Наполеоном при Ватерлоо.
177
Август Вільґельм Антон Нейдґардт фон Гнейзенау(22.10.1760, Шилцау, Саксонія – 23.08.1831, Позен, Пруссія (зараз Познань, Польща), відомий прусський воєначальник і воєнний реформатор, що став ініціатором міжнародного протистояння Наполеону. У 1806 році після поразки Пруссії у війні із Францією він разом із Г. фон Шарнхорстом провів кардинальні реформи у прусській армії. Гнейзенау як начальник штабу Г. фон Блюхера, пізніше – фактичний командувач прусської армії був одним із тих, хто привів союзників до перемоги при Ватерлоо.
178
Тут ідеться про Артура Уелслі Веллінгтона (1.05.1769, Дублін – 14.09.1852, замок Уолмер, Кент, Англія), англійського графа, воєначальника. Одержавши декілька блискучих перемог у 1796 році в Індії, він бере участь у наполеонівських війнах, блискуче командуючи британськими військами. Веллінґгон завдав французам поразки в Португалії та в Іспанії, увійшов до Франції, за що одержав звання фельдмаршала й титул герцога. Він виявив виняткову мужність у битві при Ватерлоо, за що став однією із найбільш шанованих у Європі особистостей. Після падіння Наполеона Веллінґгон командував окупаційною армією у Франції.
В штабі запанувала пауза, в якій чути було далеку канонаду, іржання коней, квиління вітру.
«Військова операція, в якій ворожу силу знищують, – це Канни, – сказав старий генерал, – вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство?»
Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почервонів від злості. Він подивився на старого й подумав, що міг би перерубати його, як лозину, «ми говоримо про задніпровську операцію», – пробурчав він.
«Отож вам не пошкодить знати про Канни, – поволі продовжував старий, – ті Канни, що про них писав і відомий граф Шліффен. У двісті шістнадцятому році до нашої ери геніальний карфагенський полководець Ганнібал, маючи п'ятдесят тисяч війська, знищив під Каннами сімдесятитисячну римську армію консула Теренція Варрона. Переможна карфагенська кіннота на чолі с Гасдрубалом перемогла кінноту на правому крилі римського війська, промчала позад усього римського війська і розбила кінноту на лівому крилі римлян. Тоді, завдяки блискучому маневру Ганнібала, римляни одразу змушені були відбиватися на чотири сторони, і карфагенське військо поклало на місці трупом майже всіх римлян. Так, Канни».
«Так буде з Каховкою, – сказав молодий, – у римлян – Канни, у червоних – Каховка».
Генерал з сивим йоржиком похитав головою; «це смілива операція за Дніпром, вона може мати успіх, але генералові Бабієву треба добре стерегтися різних несподіванок», – мовив він крізь зуби.
Рябий осавул знизав плечима, генеральські погони його настовбурчились, він знав, що на відстані голосу стоїть його бригада головорізів, яку він у рішучий момент поведе з резерву переслідувати розбитих червоних. «Чи не думаєте ви, ваше превосходительство, – сказав він, – що наш третій корпус та кіннота генерала Бабієва пішли за Дніпро лише для того, щоб повернутися назад?»
Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильгаючи, до дверей, повернув назад, його дратувала задерикуватість цього мужлана. «Добре, коли – повернуться», – буркнув генерал.
«Командувати червоним фронтом призначено Фрунзе, [179] – жорстко проказав далі старий, – і я б не хотів, – зупинився він, дивлячись у вікно, – я б не хотів, щоб це були погані звістки…»
Але до кімнати вбіг офіцер, і в нього не був вигляд доброго вісника, «кінець! – крикнув він, – задніпровська операція провалилась! під Каховкою пропали всі танки! Сволочі!» Він упав просто на стіл, і на губах у нього показалась піна. Рябий осавул генеральського звання миттю вискочив на двір, і звідти
179
Ідеться про Михайла Васильовича Фрунзе (21.01.1885, Пішпек, Семирєченська обл. – 31.10.1925, Москва), радянського військового й політичного діяча, військового теоретика. Під час громадянської війни 1918–1921 років він очолював війська Східного, Туркестанського та Південного фронтів. Завдав поразки О. В. Колчаку та П. Н. Врангелю. У 1925 році Фрунзе змінив Л. Д. Троцького на посту голови Реввійськради СРСР і наркома з військових і морських справ. Його знали як автора «унітарної військової доктрини».
Перекопська рівнина починається за Дніпром, голе, чорне безмежжя – без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, неосяжні володіння Фальцфейна оточують з усіх боків, мов море – утлі острови. Сонце осіннє недовговічне, рідко показується з хмар, розкиданих, як віниччя, по небу. Кінець жовтня морозний, хрустить суха й замерзла трава. Весни дитинства – далеко, в солоній млі, на рожевих берегах.
І чабанець Данило їде на коні землею свого дитинства. Він став уже чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора. Над ним – осінь і гіркувате осіннє повітря степу. Ні жайворонка в небі, ні чорногуза в траві, ящірки поснули в землі, цвіркунці позамерзали на смерть, і трави всі сухі, сонце не гріє, тільки високо під хмарами летять останні птахи в ірій, – осінь.
Перед Данилом встає прадід, загублений на цій рівнині, встають спогади дитинства, «топчу, топчу ряст», – шепотить він. Прадід згадувався лагідний і старий, древній голос лунав Данилові в усі тяжкі хвилини його юнацького життя. І тоді де знаходилась сила й відвага, де народжувалась пісня – відзвуки волі трудящого роду!
Данило оглядався навкруги – на бідний степ, наче вперше помітивши дитинство його. Він подумав, як він писатиме про це. У нього безліч мислей, про які треба розповісти людям. В його особі рід турбаїв дістане слово на землі!
Він напише історію свого роду, як він ішов довгим столітнім шляхом і прийшов у революцію. Вже хай прадід не рушиться в землі – правнук запам'ятав його слова та батькові злидні, запам'ятав і напише. Це буде довга книга, і ніхто в ній не плакатиме, як не плакав Данило, батько його, дід та прадід, ївши гіркий хліб, обробляючи землю на пана та на дуків, б'ючися голіруч і не знавши способу об'єднатися з іншими злидарями.
Книга буде про чотири життя, і його буде четверте, кожне життя починатиметься в книзі з однакового дитинства. Однакові жайворонки співатимуть над чотирма, однакові трави шумітимуть під ногою.
Молодий комісар їхав степом свого дитинства, повертався до полку товариша Шведа, що стояв десь серед голого степу, на самому крайньому фланзі армії.
Молодий комісар добився в штабі одежі й чобіт, і по них треба було послати з загону, розповів, як мерзнуть бійці, день і ніч стоячи на замерзлому степу. Ні палива, ні захисту, ноги в ганчірках, холодний вітер. Швед обрав собі невеличкий, розвалений хуторець, куди посилав на спочинок резерви. Коней у Шведа було мало, але він вважав себе кінною частиною, полком кавалерії, він кричав – «переведу в піхоту!», і це була найдужча погроза.
У штабі Данило не вперше пересвідчився, що полк вважають малорегулярним і не ставлять на відповідальні ділянки фронту, а Шведа преніжно люблять. В штабі читалися його рапорти, де він гордо сповіщав, що його полк в складі ста двадцяти двох шабель готовий піти куди завгодно. Старий путіловець – начштабу – лише усміхався, «партизанщина», – казав він вибачливо й водночас лагідно.
Шведові посилались запити про те, куди він після бою подів полонених врангелівців, але він відповів, що «полонених у нього не було, немає й не буде – в битві за ідеал». Єдиного комісара він терпів біля себе – Данила. І цьому доводилось день по дню переламувати Шведів характер, щодня наражатися на опір командира.
Яких тільки фантастичних проектів не придумав Швед! Одного разу – це був ні більш ні менш, як морський десант. Він хотів, нікого, звичайно, не попереджаючи, посадити свій полк на рибальські шхуни й трамбаки, перепливти море й висісти вночі біля Севастополя. Підійти непомітно, заскочити й вирізати штаби, захопити самого Врангеля, коли вдасться, і потім зникнути в кримських горах і там битися, доки підійдуть свої. «Сам Ленін про це знатиме», – говорив Швед задумливо.
Другим разом його проект знищення Врангеля мало не закінчився трагічно для нього самого. Вибравши час відсутності комісара («я тобі передав фальшивий виклик до штабу, – пояснював потім Швед, – мені тебе жалко було брати з собою»), Швед переодяг свій загін у форму врангелівського офіцерського полку й рушив на фронт. Він вдало вибрав місце. Він уже лагодився розпочати рейдову операцію, як на нього налетіла червона кінна група. Червоні кіннотники зіткнулися тут з таким фактом, коли врангелівські офіцери зовсім не прийняли бою, жахливо лаялися і здалися всі до одного.