Чотири шаблі (збірник)
Шрифт:
– Тю на тебе – який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. І моряки в нас були на перших революційних барикадах.
– А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсім його не перероблювати? Ти, мабуть, і не бачив зроду парусів?
– Парус я бачив, – Директор образився, – тільки що ми потім із тим кораблем робитимемо? Свій кінофлот заснуємо?
– Ми віддамо навігаційній школі. Хай і вони мають старого корабля.
– А чому б не взяти нам у школі тимчасово якесь судно і зняти його?
– Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаванні, та й немає в них такого розміру, як нам потрібно.
Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть
День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й піде краплистий дощ. Але хмари, як хвилі, перекочувались на небі, підпливали одна під одну, руйнували силуети верблюдів і вимальовували на верблюдах човни, цілі кораблі, залишаючи замість парусів сині клаптики неба. З човнів поставали башти над рікою, чиясь велетенська рука і тонкий спис. Я вже хотів зняти на плівку цю верховинну гру, та згадав в останній момент, що це бачу лише я, а об'єктив кіноапарата навряд чи побачить щось подібне. Прийшов поїзд.
Я забув за свого кінооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав вийти той, чиї портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка привезла сюди на побачення з турком якісь колосальні плани, приховавши їх за спокійною для газет усмішкою і за загальниками офіційної мови. Я знав, що такі люди, як той, який мав приїхати, живуть на двадцять років уперед, і хотів пересвідчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов комісар.
Мене шарпнув за плече кінооператор, бо я саме стояв перед об'єктивом, і зараз же почав цокотіти знімальний апарат. Досить мені було почути цю музику, як я забув за свої попередні прагнення й розцінював людину, що вийшла з вагона, лише як матеріал для кінознімання. Я забігав з оператором спереду, ставав збоку, вискакував на східці і крутив згори, ставив оператора на площадку для вантажу і просив його знімати перон, сам везучи по асфальтові цю платформочку.
Комісар привітно посміхався, ідучи пероном, у гурті людей, що його зустрічали. Років йому було за п'ятдесят, ніс довгий, хитрі очі степового татарина, дуже дисципліновані губи: вони могли бути спокійними або приємно – завше однаково – посміхатись. Гнів, ненавидь, страх, хвилювання й інші властивості людських губ – цим губам не личили. Вони відчували на собі мільйони людських доль. Гримаса гніву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези політичної рівноваги і мирних днів. Комісар осміхався. Перед вокзалом його чекав кінооператор хроніки, який зняв комісара, коли він вийшов до автомобіля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав жити він, і встигли зняти будинок, напис на дверях і, нарешті, самого комісара, коли він приїхав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатів завтрашній порядок денний зустрічі комісара з міністром, і на цьому моя робота закінчилася. Я поїхав на фабрику, до кінолабораторії.
На фабриці я зустрів Сева.
– Сев, – захлинувся я, – завтра до гавані приїздить крейсер «Ісмет». Уранці приходить.
– Сьогодні увечері продовження наших балачок, – відповів Сев, – приходьте на старе місце.
– А Богдан?
– Його обіцяли випустити. А як не відпустять, то поговоримо самі поки що. Треба вислухати інших. Треба поєднати… – Сев пішов, понісши закінчення фрази з собою.
Я розчинив двері й переступив поріг.
Запах хімікалій та грушевої есенції виповнив усе повітря кімнат та коридорів. Скрізь, куди не глянеш, – вилискує плівка. Вона сушиться на барабанах – негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фіксажної кімнати до промивочних баків на рамах, іде
Я став перебирати руками плівку у великій корзині, доки мені виявляли плівку, зняту на вокзалі. Я любив ці шматки людського існування помацати пальцями, вдихаючи їхній запах.
І вечір позапинав вікна синім полотном. Тільки молодість має таку повінь думок. Снуються вони скрізь, приходять від усіх дотиків, і ледве встигає за ними дзвінкий бігти час. Ніби на стовповій дорозі летять назад стовпи, клекоче вгорі степовий орел, розсуваються на боки колосальні лінії горизонтів, і вже видко, як у долині тінь від самітної хмарки бродить по зеленому лугові, по блискучих візерунках ріки.
День минав. Я блукав над берегом і лежав на теплому камені. Цілком несподівано мені довелось почути казку. Її розповіла золотушному хлопцеві мала дівчинка, забавляючи його близько мене за каменем. «Було у мами троє синів, двоє пішло до школи, а третій сів над морем. Дивиться третій – летить мартин-птиця. Летить і плаче. Летить і квилить жалібно. «Чого ти, мартине, плачеш?» – «Як же мені не плакати, як не тужити, коли я загубив свою маму, і нікому мені риби вловити та на хвилі погойдати». – «То ходімо зо мною до нашої!» І рушили вони вдвох – син іде, а мартин летить. Мартин долітає, а син доходить. «Кого це ти привів? – питає мати. «Мартина з моря. Хай і я вже до школи ходитиму, а він за мене над морем літатиме. За це приймемо його до нас за сина». Заплакала мати з радощів. «Ходи, сину, до школи, а мартин хай літає над морем». Дівчина замовкла, побачивши мене, і повела свого вихованця геть. Хвилі невпинно накочувались на берег. «А третій сів над морем», – згадав я казку.
Хазяїн трамбака й шхуни – це звання давало, крім права власності на два парусники, ще й право висловитись першому з-поміж нашої компанії: отамана рибальської ватаги, Стелли, Мухи, Полі, Сева і мене. Хазяїна кав'ярні можна не лічити, бо він увесь час бігав, і рахувати його за постійного члена нашої сімки важко. Проте його слово ще передбачалося далі.
Вечір почався з безмежної веселості. Кожне слово викликало регіт. Рибалка сміявся, заплющивши очі і квокчучи, як курка перед тим, як знести яйце. Хазяїн трамбака брався за живіт і, ніби колишучи його, видобував такі крикливі й задушливі звуки, що здавалося – він сам на собі грає, як на гармошці. Дівчата скрикували. Ай, – кричала Стелла, ой, – кричала Муха, іх, – кричала Поля. Після того вони повторювали безліч шиплячих звуків, пищали й витирали сльози сміху. Сев і я… – та про нас можна лише сказати, що ми сміялися, як інтелігенти, боячись безконтрольного прояву такого надзвичайного стану, як радість.
– Граждани, – сказав хазяїн трамбака, лоскочучи під столом мою руку замість Полиної, – той парняга, що був без документа, зупинився на тому, як він проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, приєднуюсь до слів попереднього оратора. Да, дійсно, – Страшний суд і пекло.
Ми засміялися з того, як він грався моєю рукою, лоскотав її, ніжно пророблював усі літери любовної абетки, не помічаючи того, що рука не Полина. А промовець від такої нашої, як йому здавалось, чулості до його майбутніх дотепів – зовсім розквітнув, ведучи мову далі.