Чотири шаблі (збірник)
Шрифт:
– У тебе залишиться шість панцерників, Галате, – решту доведеться розформувати. На кожному в тебе буде по гарматі, по два кулемети і по півсотні людей. Решту зброї й людей я розподілю по інших частинах армії. Треба оглянути панцерники, підсилити й відремонтувати одні, роззброїти і покинути другі. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до піхоти.
– Шахай, – поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до Остюкової кінноти, – не вбивай мене до краю – дозволь піти за тобою.
– Добре, – почулося від Шахая з темряви, що була безпосередньо за світлом ліхтаря, – іди за мною і зрозумій все, що я робитиму.
– Трохи соб! – закричав збоку Остюк. – Бригада, струнко!
Його голос потонув у свисті його кінноти, у вигуках «слава!», у брязкоті шабель:
– Понімаєш, – сказав Остюк задумано, – я з ними, варварами, і море перепливу.
Позаду його почувся сміх, сміх покотився й залунав далі лавами, і всі кіннотники засміялися з дотепу свого найстаршого бога. Шахай покликав Остюка до себе і поцілував його міцно в губи. По лавах пройшло шепотом – «поцілував… поцілував».
– Остюче, ти великий кіннотник. Твої шаблі купатимуться в крові ворога. Ти як залізна стіна, Остюк! Спасибі, бригада!
Ліхтар поплив далі по темряві, ще кілька ліхтарів снувало по боках, в темному полі за ліхтарями йшли командири партизанської армії далі, розмовляючи, радячись і не звертаючи уваги на осінню мжичку, на холодний вітер ночі.
Вже зовсім світало, коли було сформовано піші полки. На чолі їх став сам Шахай, що називався ще Марченком. Полки мали по тисячі багнетів: Шахай надіявся розгорнути ці полки в бригади. До піхоти долучили з тисячу бійців кінноти, панцерників, гарматників – вийшов цілий полк. Це був п'ятий залізний. Взагалі, всю армію Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав нові й нові партизанські сотні. Залізні каркаси полків, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайві завзяті бійці для сотень, батарей і полків. Чужі люди ставали частками армії, вони швидко ставали солдатами, дисциплінованою машиною ентузіазму. Під Успенівкою така організація блискуче витримала іспита – вона закликала до себе масу неорганізовану і невивчену, поставила поруч себе в бою, і маса билася на совість, не відступаючи й не зариваючись, вмирала, випустивши останнього патрона, кропила свою землю рудою селянською нудьгою, захищалася до нестями і гордо вмирала.
Успенівку вибрали не випадково. Мапа показувала чудесні візерунки ярів, прекрасні поля для кінних атак і навіть лісок для засідки. Річка петлювала на розлогих луках, текла на такому низькому місці, що всі луки було до трави виповнено водою. Шахай виміряв і вираховував, офіцер Coca з Саньчиної артилерії допомагав розставляти гармати. Галат похмуро сидів і розмірковував той наказ, що його він одержав од Шахая: божевільний, жорстокий мозок підказав Шахаєві такий план. Шість панцерників Галата мусило загинути, пробивши фронт і розбивши собі голови. На панцерники треба було взяти коней, щоб, загубивши дорогу рейками, піти з командами панцерників, з гарматами й кулеметами в рейд аж до Успенівки. Три сотні піших людей (підводи дадуть ближчі села), шість гармат, дванадцять кулеметів, троє Виривайлів – Іван, Петро і Панько, сам Галат – з такою жменькою треба було виконати божевільне завдання. Прорватися крізь фронт, котрий утворили вже французи і греки, наступаючи від моря, де висів на берег їхній десант, промчати зі своїми панцерниками в тил, скільки можна буде, влаштувати героїчний бій, зірвати рейки і свої панцерники, зруйнувати станцію, штаб, телефони і телеграф і потім летіти з тилу до Успенівки, тим часом відтягаючи на себе ворожу увагу і ворожі набої.
Шахай вивчав успенівські схили і рівнини, виміряв шляхи навкруги Успенівки і розповідав Марченкові грубу схему свого плану. Він говорив тільки про один план. Проте, про всякий випадок, інший план склався в його мозкові, розташувався до дрібниць в його уяві. На той випадок, коли перший план провалиться, –
– Успенівку ми мусимо зміцнити, як фортецю, – казав Шахай Марченкові, – і за командира цієї фортеці ти призначиш самого себе. Успенівські мешканці нариють нам траншей, побудують бастіони і замаскують гармати. Ворог боїться степів і простороні – він не звик до кілометрів у своїй військовій практиці: міра його військової відваги – метр. Я пам'ятаю, як на ріці Іпр кілька тижнів билися фронти за будинок поронщика. Газети гордовито сповіщали: «Нашим хоробрим військом забрано їдальню будинку. Є надії відбити кухню». Вони й тут подумають, що ми захищатимемо кухню, а ми тим часом здамося на ноги наших коней, на широчінь безкраїх степів. Вони нас визволять, Марченко, – наші коні, наші степи, наші клинки і революційна честь.
Марченко, продовжуючи тему про фортецю, одповів похмуро:
– Ти хочеш сам перемогти ворога, а я щоб дивився тільки і ковтав слину?
Осміхнувшися, Шахай зробився подібний до вовка, що ось-ось клацне зубами.
– Ти ще ковтатимеш і свої зуби, – сказав він, – коли тобі француз заїде в рота. З яких це пір яйця почали вчити курку? Сором тобі, Ничипоре Олександровичу, командире Успенівської фортеці! Тільки б твої руки вправлялися тримати клинка, тримати партизанів і тримати переможний наш стяг! Ми стоїмо перед дверима історії, ми заходимо до будинку цієї курви, як рівні, ми заходимо, як Наполеон і його маршали, як косоокий, кривавий хан Тімур, що розмахував мечем на цілу Азію й Європу, як Леонід під Фермопілами, що загинув із своїми трьома сотнями, захищаючи стежку до Спарти. «Перехожий, скажи, що тут Марченко, Шахай, Остюк і Галат лягли, честь краю боронячи!» – на кам'яній плиті напише нащадок на місці бою під Успенівкою. Коли ми переможемо – нас потім прославлять і додадуть нам ще чужої слави і піднесуть нас на щитах угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли нас переможуть – нічого нам чекати ні тепер, ні потім – від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту й сміливість, заплюють нашу мету і наші очі. Можна або перемогти, або вмерти. Мертвих, може, не здійметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тільки він сам!
Шахай ще раз осміхнувся при кінці цього свого мотивування про зміцнення Успенівки і надання їй сили фортеці. Марченко загорівся з останніх слів Шахая. Вони невідомим і чудесним чином збуджували нелюдську гордість і силу клинка в руці Марченка.
– Шахай, – сказав він, і це були ніби найщиріші слова за все його життя, – коли ми переможемо цих тридцять тисяч, і Успенівський бій залунає по всьому світі, я віддаю тобі свою голову і свій клинок і ляжу під копито твого коня.
Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, і потім нахилився над мапою, над Успенівкою та її околицями.
– Дивися, як ми хороше зміцнимо фортецю. Об неї розіб'є голову кожна армія. Треба тільки заманити її на зручні для нас місця. Галат, прорвавшися крізь фронт, відтягне на себе сили, а на решту ми нападемо, вийшовши за Успенівку. Ми панічно втечемо з фронту до Успенівки, полки й дивізіони тікатимуть, як опале листя, котитимуться перед французьким вітром. Ми заманимо їх на ріку, в болото і воду, ми віддамо на поталу сотню-другу наших партизанів – і тоді пустимо в діло гармати, кулемети, резерви піхоти і резерви нестримних Остюкових шабель. Ми розтрощимо розкидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу, заберемо танки і гармати, підемо крізь фронт на допомогу Галатові – руйнувати і топити десантні кораблі.
– Я пішов, – раптом втрутився Галат, устаючи з місця, – сьогоднішній день переламав усе моє життя. У мене крутиться в голові і не хватає чим дихати. Мені страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа чи злякаюся і піду в паніку, загубивши даром панцерників, людей і славу?
– Іди, – одповів Шахай, – і знай, що моя думка буде завше з тобою. Те, що ти зараз боїшся і маєш сміливість зізнатися, – якнайкраще доводить твою хоробрість, котра з'явиться до тебе в холодний час. Іди і готуйся.