Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
Приїхали вони сюди не просто так. Просто так іноземні туристи в Гарбузяни не їздять. У Гарбузянах нема ні Софії, ні Лаври, ні інших історичних пам'яток. Іноземним туристам тут оглядати нічого.
Отже...
Щось вони тут шукають. Це безперечно. Що? Мабуть, те, що залишилося з війни. А що могло залишитись? Або якісь секретні документи, які свідчать про щось важливе — чи про агентуру, навербовану з різних зрадників і залишену в нашій країні, чи про якісь військові секрети. Або ж награбовані коштовності, які вони з якихось причин не змогли тоді
Або... хто його знає. В Журавля забракло фантазії.
У всякому разі, побачивши хлопця, який за ними слідкує, колишні фашисти панькатися з ним не стануть. По голові— бац!.. Яму викопають (лопата в багажнику!), закопають і — бувай здоровий!
Цілковита реальність такого повороту справи примушувала серце Журавля битися з шаленою швидкістю, як тільки хтось з іноземців позирав у той бік, де він ховався в кущах смородини.
Як багато важить у нашому житті випадковість! Як змінювалися часом навіть долі людські від зовсім, здавалося б, незначних випадкових обставин!
І де тільки взялася ця худюща смугаста здичавіла кицька!
Вона раптом з'явилася біля хати і хрипло занявчала, дивлячись на іноземців.
— Оу! Ді катце!— вигукнув старий "ковбой", широко усміхаючись.— Ком! Ком!
І простягуючи руку, він пішов до кицьки.
"Фашисти любили тварин більше, ніж людей...— устиг подумати Журавель (він читав колись про це) і тут побачив, що здичавіла кицька втікає від німця в кущі, де він сидів.
Німець рушив за нею. Крок, ще крок і...
Журавель не витримав, підхопився й, ламаючи кущі і дряпаючи руки, кинувся геть.
— Оу, Дер Кнабе!— почувся ззаду здивований голос німця. Що той іще казав, Журавель уже не чув. Він біг так, як не бігав ніколи в житті. Серце його завмирало. Йому здавалося, що от-от він почує ззаду погоню, постріли і...
Але пострілів не було. Й погоні не було теж.
Сашка Цигана й Марусика він зустрів майже біля самісіньких Бамбурів.
Хлопці, обважнілі після обіду, йшли неквапливо і про щось весело перемовлялися. Побачивши Журавля, вони так і стали, вражені.
— Що таке?
— Що сталося?
Журавель, винувато похиливши голову, все розказав.
— Ну! Ну ти даєш!— вигукнув Сашко Циган.— Чого ти підхоплювався? Він би тебе не помітив. А так... завалив такий спостережний пункт! І взагалі... тепер вони знають, що за ними стежать. От лопух! От...
"Еге! Добре тобі зараз у компанії розмахувати руками! Побув би ти сам на сам з тими фашистами",— подумав Журавель, але вголос не сказав нічого.
— Я гадаю, зараз іти туди не можна,— мовив Марусик.— Та й ні до чого. Я ж казав, вони вдень не копатимуть.
— Точно,— погодився Журавель.— Вони б давно вже... якби...
— Значить, підемо на ніч,— сказав Сашко Циган.
— І що — всю ніч будемо...— Марусик не закінчив.
— Якщо треба, то будемо,— відрубав Сашко Циган.— А що?
— Та я думаю, всю ніч не доведеться. Я думаю, вони, як тільки смеркне, своє зроблять і — шукай вітра в полі.— Журавель свиснув.
— їх не
— Нема питань,— підтвердив Марусик.— Це — головне. Точно!
— А як же їх затримати? Вони такі здорові. Не подужаємо,— серйозно сказав Журавель.
— Машину зіпсувати... Колеса попроколювати абощо... Га?
Марусик запитально подивився на Сашка Цигана.
— А якщо вони просто туристи? Міжнародний скандал!.. Ні! Не можна,— Сашко Циган заперечно замотав головою.
— А що, як перекопати дорогу?— примружив одне око Журавель.
— О! Це ідея!— загорівся Сашко Циган.— Біля хати Неварикаш. Там якраз вузьке місце. І горбок. Не видно буде, як копатимемо.
— А з другого боку — за дідом Коцюбою, біля липового гаю, де баюра,— підхопив Марусик.
— Молодці ми! Розумні хлопці!— весело вигукнув Сашко Циган.— Гайда по заступи. Одразу й почнемо!
І хлопці бігом кинулися на свої рідні Бамбури.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому розповідається про нічні пригоди, про катастрофу і про вірного Бровка.
Липки — всього лише одна вулиця, що тяглася через увесь куток, огинала липовий гай і переходила у польову дорогу.
Колись це був старий шлях на Васюківку і далі на південь, у Крим, шлях, яким чумаки їздили по сіль. Рух тут був дуже жвавий, і, як ви пам'ятаєте, поряд з дідом Коцюбою колись стояв тут навіть шинок Стефана Бойка.
Але потім дорогу на Васюківку випрямили, побудували міст через Голубеньку, і цим старим шляхом уже ніхто не їздив. Хіба що механізатори в поле. Та й то рідко.
Отже, з цього погляду ідея перекопати дорогу викликати ускладнення навряд чи могла.
Спершу, завидна, вирішили копати за дідом Коцюбою, попід гаєм. Там прибулі побачити їх аж ніяк не зможуть. А той напрямок здавався хлопцям важливішим. Бо якщо "мерседес" тікатиме після "операції", то, мабуть же таки, через поле на Васюківку, щоб не їхати через усе село. Та й прибули вони в Липки саме з того боку, з Васюківки. В цьому хлопці переконалися, коли з заступами у руках кружним шляхом дісталися манівцями до липового гаю. На дорозі було чітко видно сліди шин "мерседеса". — Отут!—сказав Сашко Циган. Дорога в цьому місці йшла ярком. З одного боку починався гай, з другого — крутий схил, а за ним одразу глибока баюра. Об'їхати було неможливо.
Хлопці поплювали на руки і взялися до діла.
— Глибше, глибше копайте!— командував Сашко Циган.— І землю на один бік скидайте, осюди. Щоб було як протитанковий рів. Бо в тих "мерседесів" такий мотор, що...
— Еге! Глибше! Тут хоч би як,— невдоволено буркнув Марусик.
Заступи скрипіли, хлопці хекали.
Перекопати битий шлях, який сотні років вкочували, трамбували колесами мільйони всяких різних возів, колимаг, дормезів та інших засобів пересування,— ой, нелегка справа.