Чудеса в Гарбузянах

Нестайко Всеволод Зіновійович

— Ну... ну, по-перше,— почав Марусик.— По-перше, той пошрамований — зовсім не іноземець.

— Як?!

— А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.

— А яке ж він має відношення до тих іноземців?

— Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший "ковбой" то... як його... підкажи Журавель.

— Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.

— О! Я ж казав! "Мерседес"!

—

Ага! А той лисуватий — то Рудольф... як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!

— Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної... З Веймара, де жив Гете, той, що написав "Ерлькьоніг"— "Лісовий король",— ми вчили, пам'ятаєш: "Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд..."

— "...Ес іст дер фатер міт зайнем кінд..."

— Точно!

— Так вони з різних країн?

— Виходить.

— А чому ж?..

— Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається...

— Ну, розповідайте, я мовчатиму.

— Ну так от... Виявляється, батько Рудольфа Гроса...

— Гюнтер Грос.

— Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.

— Ну-у!..

— Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю... Вона була зв'язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його...

— А син Гюнтера, Рудольф Грос, шукав усіх, хто щось знав про батька.

— Чекай, Журавель, чекай, дай я... Він, розумієш, всюди писав, у газети, в журнали, виступав по радіо... Він сам журналіст... І от цієї весни зовсім випадково в Югославії, на курорті в Опатії ( є такі містечко на Адріатичному морі), він зустрівся з оцим Паулем Беккером з ФРН. І виявилося, Що той теж антифашист і знав його батька, товаришував з ним, служили вони разом. І Пауль Беккер був тоді в Гарбузянах, коли все те трапилося. І бачив, як розстріляли Гюнтера Гроса тут, у липовому гаю... І тепер приїхав з Рудольфом Гросом, щоб показати йому місце, де загинув його батько.

— А підполковник Дідух з Комітету ветеранів супроводжує їх, бо вони зовсім не знають нашої мови.

— От бачиш,— вражено промовив Сашко Циган.— А ми думали... Ех, незручно як!— Він трохи помовчав і додав: — Треба було б пам'ятника там поставити.

— Правління вже прийняло таке рішення,— сказав Журавель.— І ухвалило доручити догляд за могилою антифашиста Гюнтера Гроса нашому класові... І ще ті розвалюхи в Липках вирішено негайно зносити і закладати бджолоферму.

— Правильно,— сказав Сашко Циган.

— Нема питань!— відрубав Марусик.

— А той Пауль Беккер живе де, ви кажете?— спитав Сашко Циган.

— У Федеративній Німеччині. Та хоч живе він у капіталістичному Мюнхені, але бореться за

мир, бере активну участь у антивоєнних демонстраціях і навіть у поліції за це двічі сидів...

— Ти диви...

— А що ж ви думали, хлопці! Всюди є чесні люди, які борються за мир. В усіх куточках світу,— сказав сусіда Сашка Цигана по палаті, який уважно слухав розмову друзів.

Він лежав на високому ліжку з підвішеною догори, трохи не до стелі, загіпсованою ногою. Коло ліжка сиділа дружина, симпатична кирпата молодиця, яка весь час білозубо усміхалася, дивлячись па хлопців.

їхню палату хворі вже охрестили "палатою героїв". Палата була маленька. Лежало їх там тільки двоє. Сусідою Сашка Цигана був комбайнер з Васюківки Павло Денисович Завгородній. Про нього знав не лише увесь район, а й уся область. Про нього писали в газетах, передавали по радіо і навіть по телебаченню...

Два тижні тому він повертався з Києва додому, на станції раптом побачив, як колію перебігала дівчинка. А тут іде на швидкості товарняк. Дівчинка зупинилася па шпалах і завмерла з переляку.

Павло Денисович кинувся на колію, схопив дівчинку, відштовхнув, але сам відскочити вже не встиг. Тепловоз з ходу вдарив його, відкинув метрів на десять, добре, що не під колеса. Але ногу розтрощило. Хірурги сім годин збирали й стуляли докупи уламки кісток.... Півроку йому тепер лежати в гіпсі, не менше.

Дружина поправила йому подушку, ніжно погладила по руці. Він усміхнувся їй лагідно й зітхнув:

— Ех, Ганю, дивлюсь я оце на хлопців і згадую наші з Явою походеньки.

— Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав,— білозубо усміхнулася дружина.

Павло Денисович підморгнув хлопцям:

— Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли... І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією "бій биків" влаштовували... І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і...

Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.

Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.

— Бровко! Бровко!

Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.

— Бровко!— гукнув з ліжка Сашко Циган.

Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.

— Ой!

Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.

Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.