Чужа, Нестеренко Володимир «Адольфич»

Чужа

на обложку

Нестеренко Володимир «Адольфич»

Шрифт:

КИТАЄЦЬ

Нормальні пацани, Туз і Синій. Давно з нами.

РАШПІЛЬ

В рот би не з’їбались такі норми, Китаєць! Лохи їбучі! Туз, блядь. Туз, на хуй, і Синій! Туз — це дірка у дупі, Китаєць!!! Сіли, музичку увімкнули, пихнули. А хулі, нікому ні хуя не потрібно, усім все похуй. Не знаю, як обсос викупив, але викупив він твоїх, блядь, нормальних! Зайшов ззаду і прямо крізь скло розстріляв обох. Не знаю, виживуть чи ні. Краще б крякнули, щоб наука була всім.

Але це не все. Поки не знаю, з ким ця мерзенна тварюка зв’язалась, в самої духу б не вистачило. Можливо, зі звірями, а можливо, і з мусорами. Тільки бомбонули

вони общачок наш.

Вигуки несхвалення.

Так, братва… На святе простягнули свої брудні лапи. Лапи, до ліктя у крові наших пацанів, наших братів! На святе. Все, що ми від себе відривали, від своїх близьких, — вигребли. Людину, у якої общак був, катували півночі, дружину з дітьми поклали, зв’язали, налякали усіх до смерті. Він теж, блядь, хуйло, здав схованку, але приповз, визнав. Я, блядь, подивився на його ноги, по нозі хуярили — сука, до кістки м’ясо розтрощили. Так не виконаєш, він ні до чого тут. Ну не витримав, хуєсосина, здав. Буде віддавати, та тільки немає у нього такого лаве. Коротше, брати! Грів нашим, що сидять по таборах, ці крихти, цигарки, чай — все пішло. Лаве — грязюка, ми знайдемо, чим допомогти босоті. Але — покарати потрібно. Так що — піднімайте всіх своїх, хай запитують у своїх пацанів, глядять. Суку цю, Шустрого цього, якщо вийде, — вихопити, ні, — на місці зробити. А Чужу вихопити по-любому! Дадуть відповідь за все, за Малюка, за Туза, блядь, їбучого, за спільне. Поки що — ніякого руху, ніяких справ. Мусора тільки й чекають, як би нам лапи сплести, мережу накинути! Але хуя, братва! І не таких ми рачки ставили, у цьому місті нас усі знають, ми примусили себе поважати — і надалі будемо примушувати. От і все. Коротше — всі шукають хто та що. Я поїду перетру з Хмурим, з Рахманом — вони теж дороги не дадуть цій сучці. Шукайте і знайдете, як написано у мудрій книзі. Все, розбиваємо понт, пацани, на мене вже очікують.

Рашпіль прощається з кожним і виходить через запасний вихід, охоронець іде за ним.

Прохідний двір, старі будинки, дореволюційної будови. у ніші в стіні стоїть Шустрий. Він нервується, дещо метушиться, встромляє руки до кишень, поправляє одяг. Він одягнений у камуфльовану уніформу, під нею — звичайний одяг, на голові чорна в’язана шапочка. Так ходили охоронці магазинів, ринків і тому подібна публіка. У слабко освітленому проході з’являються дві фігури, це Рашпіль і охоронець.

У охоронця одна рука зайнята телефоном, котрий він несе, як ядерний чемодан.

РАШПІЛЬ

Іди сюди, що ти там плетешся?

Охоронець, не відповідаючи, іде трішки швидше. З ніші дуже швидко виходить, але не вистрибує, а скоріше вислизає Шустрий з пістолетом у руці. Не кажучи жодного слова, він стріляє в Рашпіля кілька разів, потім переміщується приставним кроком до лежачого на землі Рашпіля, цілиться в охоронця, той кидає телефон і пригинається до землі, відразу зробившись удвічі меншим, але не намагається дістати зброю. Шустрий стріляє в охоронця і влучає, той валиться на землю, навзнак, кулі трішки відкидають його. Шустрий повертається до Рашпіля і стріляє йому в голову, після чого підстрибує до охоронця.

Зблідлий, поранений у груди й плече (пальто намокло від крові), охоронець прямо через пальто, з кишені, стріляє в Шустрого, той падає.

* * *

Дорога, засаджена тополями, осінній краєвид, пізня осінь.

Ліски, лісочки, поля, переліски, пагорби, іноді піщані крутояри. Злиденні, сумні, вогкі місця. Поблизу дороги видно два старі, сіро-зелені від часу доти, амбразури спрямовані від дороги на узлісся. Дорога виходить до містечка, невеликого й незатишного, дороги у ямах і баюрах. Це навіть не

провінція, провінція передбачає якусь метрополію, яка може закликати до порядку, це місто, у котрому час зупинився, що зветься «Богом забуте місце».

На околиці містечка озеро, над ним, на кручі — біла будівля монастиря з дзвіницею, він відбивається в озері, в чорній воді. Під’їхавши ближче, можна побачити, що монастир не простий.

Він оточений сірим бетонним парканом, з колючим дротом зверху, вікна у монастирі закриті глухими віконницями захисного кольору, з патьоками іржі від них на білих стінах монастиря, а на дзвіниці встановлені прожектори і гучномовці. Хреста на дзвіниці немає, немає і прапора.

Нутрощі табору, загальна похмурість природи триває — пошарпані стіни, пофарбовані у зелений колір, надлишок решіток з арматури, наглядачі, переважно вусаті червонопикі п’яниці, у захисній уніформі. Незважаючи на уніформу й переважання кольору хакі — думка про армію не приходить у голову, у картинці немає нічого молодого, напористого: похмурі, похмільні, немолоді п’яниці неквапно переходять крізь ґратчасті двері, розмовляють один з одним, без емоцій, невесело. Час зупинився і тут.

Камера мандрує табором, залітає у цех. Верстати стоять у клітках з арматури, одягнуті у смугасті роби в’язні працюють на верстатах.

Кімната побачень, до літнього зека приїхала дружина й донька, зека приводять у кімнату, після чого зачиняють усіх трьох у ній, знадвору. В кутку — оцинкована баддя з дерев’яною кришкою, це параша.

Перевірка. П’ять-шість наглядачів, озброєних кийками, почергово відчиняють двері камер у монастирі, стелі склепінчасті, низькі. В камерах — зеки, переважно — старі, у смугастих фуфайках і шапках, серед старих Шустрий, він схуд і змінився. В очах з’явилось безумство, він їх витріщає, пильно вдивляючись у будь-який новий предмет або людину, от і зараз він так само вдивляється у наглядачів.

НАГЛЯДАЧ

Смирнов!

(викрикує прізвище)

ДІДУСЬ

Іван Федорович.

НАГЛЯДАЧ

Стаття?

ДІДУСЬ

Сто сорок четверта.

НАГЛЯДАЧ

Строк?

ДІДУСЬ