Цiлющий камiнь

Давыдов Анатолий Иванович

Оле злякано притулилася до Кера. Вони знову у пастцi. Хоча б переслiдувачi не помiтили їх!

Чоловiки знайшли вершу, якою Кер i Оле ловили рибу. Не збагнувши, що воно таке, почали надiвати один одному на голову, встромляти туди то руки, то ноги. Потiм вiдiйшли трохи далi й посiдали їсти. Дiстали шматок вовчого м'яса, який залишили Кер i Оле, розрiзали його крем'яним ножем... В Оле i Кера тiльки слина покотилася. Бобри лежали у них в печерi, але вони боялися навiть поворухнутися, щоб не виказати себе.

Наївшись, чоловiки голосно заговорили. Той, що був у вовчiй шкурi, показав рукою в бiк лiсу, куди вчора втекли Кер i Оле. iншi, певно, наполягали, щоб iти понад рiчкою. Рушили

все-таки берегом, розмахуючи списами. Незабаром вони дiйшли до поселення бобрiв, i звiдти почулися їхнi войовничi гуки. Кер i Оле обережно вiдсунули камiння i, намагаючись не порушити тишi, подалися в глиб лiсу.

– Тепер ночуватимемо у лiсi, - промовив Кер.
– Тут багато дерев, є де сховатися.

Гостювання

(Добрi люди. Жаданий подарунок. Голод. Поєдинок.

Залицяння Зура. Знову в дорозi)

Минали днi, тижнi, а Оле й Кер все йшли та йшли вниз по рiчцi у пошуках Цiлющого каменя. Широкi луки змiнювалися дрiмучими лiсами, гористою мiсцевiстю. Кер обстежував розколини скель, однак того, що шукав, не знаходив. Цiлющий камiнь часто ввижався йому увi снi. Вiн бачив величезну темно-коричневу брилу, якої вистачило б на лiки не лише для його роду, а мабуть, усiм людям, що жили на берегах широченної рiчки, вздовж якої вони йшли з Оле. А iнодi йому ввижалися дрiбненькi камiнцi, що зiрочками сяяли i вабили до себе. Вiн хутко простягав до них руку, ось-ось мав схопити i тут же прокидався... Ноги у мандрiвникiв не раз збивалися до кровi, пiдошви ще бiльше загрубiли, та це не рятувало вiд гострого камiння. Уже й похолодало. Хоча їхнi плечi прикривали шкури добутих звiрiв, уночi було холодно спати, i тодi вони стрибали, щоб хоч трохи зiгрiтися. Кер з острахом вiдчував наближення зими, яку без вогню й теплого житла хтозна, як перебути.

Одного дня вони спустилися до рiчки, щоб назбирати молюскiв, i знову побачили людей. Тi ловили рибу. Оле й Кер причаїлися в очеретi. Їм добре було видно трьох юнакiв, якi, перегородивши потiчок лозовою лiсою, руками хапали рибу й викидали на берег. Потiм хлопцi подалися за вигин рiчки, щоб, напевне, i там зробити таку ж пастку. Кер наказав Оле сидiти на мiсцi, а сам, влучивши мить, метнувся до улову, вхопив двi найбiльшi рибини й хотiв було вертатися назад, та цiєї митi почулися голоси: незнайомцi помiтили Кера й закричали. Тодi вiн викинув одну рибину, а з другою помчав до Оле. Узявши свої речi, вони подалися в гори, зрiдка порослi лiсом.

Бiгли швидко. Однак i погоня не вiдставала. Раптом Оле зачепилася за повалене деревце, упала й уже не мала сили пiдвестися. Кер зупинився, кинув рибину, взяв в одну руку спис, у другу дротик i став ждати переслiдувачiв. Тi, здавалося, цього не чекали й теж зупинилися. Потiм один з них вiдокремився од гурту, пiдняв догори руки, аби Кер бачив, що у нього немає зброї, i почав наближатися до мандрiвникiв.

Юнак iшов, не зводячи очей з Кера. Стрункий, високий, з довгим волоссям, що спадало на плечi. На шиї в нього висiв амулет - кам'яна фiгурка риби.

– Оле, - придивився до амулета Кер.
– Вiн зроблений з Цiлющого каменя.

Незнайомець стояв перед ними i привiтно усмiхався. Насмiлившись, Оле доторкнулася до амулета пальцем.

– Так, - пiдтвердила, - це Цiлющий камiнь. Не вбивай його, нехай покаже, де взяв.

Кер грiзно пiдступив до юнака, не опускаючи списа:

– Кажи, де взяв Цiлющий камiнь?! Iнакше - смерть! Але хлопець не злякався, а ступив до рибини, що лежала на землi, i подав її дiвчинi. Потiм махнув рукою своїм. Тi теж пiдняли руки вгору й рушили до гурту. Про Цiлющий камiнь нi слова.

– Кер, давай утечемо!
– запропонувала дiвчина.

– Бачиш, вони не збираються нас убивати. А

нам треба дiзнатися, де вони беруть Цiлющий камiнь.

Незнайомцi пiдiйшли до Кера й поплескали його по плечу. Вiн усмiхнувся, тицьнув пальцем в амулет. Хлопцi показали вниз за течiєю рiчки: там, у горах, подибується цей камiнь. I жестом запросили йти за ними. Вони поводилися мирно, без жодного натяку на ворожнечу, тому Кер погодився.

Йти довелося довго. Дорогою незнайомцi розговорилися, їхня мова багато в чому була схожа на мову Кера й Оле, але хлопцi вживали й невiдомi їм слова. За горою, до якої так i не встигли добiгти вигнанцi, вiдкрилося плато, поросле колючим чагарником та невисокими деревами. Коли вони спустилися вниз, Кер i Оле побачили в кручах багато печер, звiдти тягнувся сизуватий димок. Нiс лоскотали гострi пахощi смаженого м'яса. Старший пронизливо гукнув, i з ближньої печери вискочила юрба дiтей. Вони насторожено поглядали на Керову зброю й трималися вiд прибульцiв на вiдстанi. Оле стояла поруч з Кером, i вiн вiдчував, як вона тремтить од страху.

– Не бiйся, - усмiхнувся Кер i тихо додав: - Якщо нападуть, будемо битися!

З великої печери вийшов сивоголовий чоловiк. Вiн перемовився кiлькома словами з старшим юнаком, потiм простягнув до мандрiвникiв руки догори долонями, пiдiйшов, поплескав їх по плечах i повiв до себе.

У великiй печерi горiло багаття. Кер i Оле стали перед ним на колiна й пiдняли вгору руки. Те саме зробили й їхнi провiдники. Сивоголовий вийняв з вогню смажене козеня, зачекав, поки воно охолоне, роздер на шматки й кращi з них простягнув гостям, а решту дав своїм. Керовi й Оле заважала їсти зброя, але вони не знали, що з нею робити. Сивоголовий показав Керовi, щоб той поставив зброю в куток, i хлопець скорився - вiднiс туди списи, а сокиру поклав бiля себе.

Старший з юнакiв, котрого звали Зур, певно, розповiв сивоголовому, що Кера цiкавить камiнь, з якого зроблено амулет. Сивоголовий пiшов у глиб печери, принiс невеликий шматок Цiлющого каменя i поклав перед Кером. Хлопець зрадiв.

– Нам?!
– вигукнув.

Сивоголовий похитав головою. Це був Цiлющий камiнь його роду. I нiхто, навiть Сивоголовий, що берiг, як колись старий Ор, Священний вогонь, а також лiкував хворих та поранених, не мiг вiддати цей камiнь нiкому. Але ж за звичаєм роду гостевi вiдмовити не можна. Тодi старий узяв Керову сокиру i розбив нею камiнь навпiл, одну частину простяг хлопцевi,. Розчулений, Кер подарував старому шило iз заячої кiстки.

Можна було йти. Оле все пiдштовхувала Кера, щоб той збирався в дорогу. Та невдовзi небо потемнiло вiд хмар, знявся вiтер, його холоднi пориви дiставали аж до вогню, Кер виглянув з печери - надворi розгулялася осiння негода.

Старий Лот узяв Кера за лiкоть, пiдвiв до вогню. Тепло розморило мандрiвникiв, i вони заснули, схилившись одне до одного.

На ранок Кер i Оле побачили навколо себе багато жiнок i чоловiкiв - сильних, розмальованих охрою, озброєних списами i палицями. Кер кинувся до свого списа, але йому заступила дорогу дужа жiнка, котра, певно, була Матiр'ю роду. Вона, нахилилася до хлопця й теплою рукою провела йому по пiдборiддю, заглянула в очi. Кер не мiг витримати того пронизливого погляду, що нiби випитував якусь таємницю. Мати роду сказала, щоб вiн скинув з себе шкуру. Хлопець стояв перед нею напружено, здавалося, вiн зараз рвоне звiдси й нiяка сила його не зупинить. Але поруч сидiла Оле, i жiнка зрозумiла: вiн не покине дiвчину саму. Лот, так звали Сивоголового, подав жiнцi вуглину iз Священного вогню, вона доторкнулася нею до Керових грудей. Це означало, що вiдтепер вони люди одного вогню, їм нiчого остерiгатися одне одного! I Мати вiддала Керовi його зброю.