Цiлющий камiнь

Давыдов Анатолий Иванович

Кер сидiв бiля хворої, проклинаючи день, коли їх полонили. Бiля житла хлопчики по черзi стежили за ним, аби вiн не втiк. Але тепер вони зрозумiли: без отiєї хворої вiн нiкуди не дiнеться. Отож i не докучали йому.

В селищi тим часом готувалися до полювання. Сивий чоловiк намалював на товстезному пеньку голову мамонта. Зi списами в руках мисливцi обступили удавану жертву, пiшли в танок. Хлопчаки утворили друге коло, в яке втягли й Кера.

Аж ось сивий пронизливо заверещав, малеча розбiглася, а дорослi почали вцiляти списами в розмальованого пенька.

Тiльки один не поцiлив. Вiн тут же вийшов з гурту, побiг до сивого й упав навколiшки. Старий з силою ввiгнав бiля нього списа й, пританцьовуючи, подибав до величезного валуна, що також був размальований охрою. На валунi вiн намалював ще одного мамонта, тiльки вже пронизаного списом, i звелiв мисливцевi встати. Тепер невдасi нiчого боятися: душа його була схована в каменi, який мамонтовi не до снаги.

Пiсля того мисливцi вирушили на полювання. А за ними i Кер з пiдлiтками.

Йшли недовго. Зупинилися, коли ватажок пiдняв над головою короткого товстого списа. Подiливши мисливцiв на двi груш, вiн наказав заганяти звiра в ущелину.

Мамонти паслися над самiсiнькою кручею. Величезний, з довгими бивнями самець, двi самки i маля. Це були останнi мамонти в цiй мiсцинi. Поселившись тут, люди винищили численне колись стадо. Влаштовуючи пастки, мисливцi нiколи не поверталися без здобичi.

Цього разу пастка була неподалiк вiд селища, де пролягали глибокi урвища, в якi лячно було глянути навiть дорослому. Тi урвища у найбiльшу спеку дихали холодом та вологою. Один з мисливцiв - Аїн чоловiк - якось провалився крiзь землю. Його шукали й натрапили на пiдземну рiчку. А ще побачили там багато кiсток звiрiв. Та одне з проваль було неглибоке, i мисливцi часто використовували його як пастку. Кер навiть не помiтив її, добре замаскованої верболозом.

Мамонти побачили людей. Гладкий самець насторожено повiв головою, задер рожевого хобота i заревiв, подаючи сигнал тривоги.

Мисливцi обступили стадо з трьох бокiв. Хлопчаки-нагоничi кричали, били палицями об палицi. I мамонти рушили до селища. Нараз самець спiткнувся й провалився переднiми ногами в прикриту гiллям яму. З ревом вiн намагався вибратися з пастки, а тим часом в нього летiли списи, камiння.

Та ось звiр видерся з ями й кинувся на людей. Кер завмер од страху. Вiн бачив, як той пiдтоптав хлопчину, як хоботом дотягнувся до одного з мисливцiв i швиргонув його через себе. Коли звiр уже був за кiлька крокiв од Кера, хлопець метнув списа.

То був кидок, гiдний справжнього мисливця - в око звiра. Мамонт несамовито заревiв, затупцював на мiсцi. Це дало змогу мисливцям нанести смертельнi удари. Заюшений кров'ю мамонт знесилено впав на землю.

Переконавшись, що звiр мертвий, мисливцi стали в коло й затанцювали. Кер також стрибав з радощiв. Коли ж дiлили тушу, йому дiсталося серце - найбiльша iз нагород за смiливiсть на полюваннi.

Кер узяв серце в руки, потiм поклав його на траву й порiзав на маленькi шматочки - на всiх.

Це подивувало мисливцiв. З вигуками вдячностi вони оточили юнака й повторили танок перемоги.

Тепер

Кер дивився на своїх поневолювачiв без остраху. Розумiв: вiдсьогоднi вони вважатимуть його за свого. I ватажок нiби вгадав його думки: взяв списа, яким Кер уцiлив мамонта, подав його хлопцевi, пiсля чого почався танок посвяти у мисливцi.

Кер радiв. Нарештi вiн зможе одружитися з Оле.

Одначе хлопець не знав, що за тутешнiми звичаями посвята у мисливцi ще не давала права вибирати собi дружину. Треба було чекати наступної весни, коли люди святкуватимуть пробудження природи й благословлятимуть молодих до спiльного життя. Так сказала Мати роду, коли Кер пiсля полювання попросив вiддати за нього Оле.

Засмучений, вiн поплiвся до рiчки. Сiв на повалене у воду дерево, довго дивився на протилежний берег, де за лiсами, так вiн думав, жили його рiднi.

А селище святкувало перемогу над мамонтом. Наївшись досхочу м'яса, старi й малi танцювали. Забачивши Кера знову бiля вогнища, кожен хотiв виявити йому приязнь, щиро всмiхнутися смiливому чужинцевi.

Бiля багаття поряд з Матiр'ю роду сидiла й Оле. Червонi язики полум'я осявали її змарнiле обличчя. Оле також побачила Кера й махнула йому рукою.

– Ходiмо до рiчки, - сказала, коли Кер пiдiйшов.

– А що скаже Мати?

– Мати дозволяє. Правда ж?
– благально заглянула у вiчi Матерi Оле.

Мати не заперечила, i вони пiшли до води. З селища все ще долинали збудженi голоси, а з лiсу - гавкання диких собак. Потiм почулося мукання оленя, iржання коней, глухе ревiння мамонтiв, що кликали свого ватажка.

За здобиччю

(Тривожна звiстка. У пастцi. Визволення)

Лиху звiстку принесли мисливцi, котрi повернулися з чергового полювання на мамонтiв.

– Їх не стало. Самi кiстки валяються. Конi та оленi теж десь подiлися...
– розповiдав Матерi старший мисливець.

Загибель великих звiрiв - голодна смерть для всього роду. До Священного вогнища зiбрались усi дорослi. Довго радилися, й нарештi було вирiшено розiйтися невеличкими групами по всiх усюдах - може, хто натрапить на стада звiрiв.

З однiєю групою пiшов i Кер. З болем у серцi вiн залишав Оле. Дiвчина стояла в гуртi проводжаючих i сумно дивилася на хлопця.

Разом з ним були Тот i Жиг - їм свого часу доручили наглядати за полоненим. З мисливцiв старшого вiку - Ей iз собакою. Ватажком групи Мати призначила Воя.

Перепливли рiчку й заглибилися в лiс, на який так часто задивлявся Кер. Тут росли велетенськi дуби, граби, липи й клени. На лiщинi вже жовтiли горiшки. Але чим далi в хащi йшли мисливцi, тим важче було продиратися крiзь заростi бересклету й бузини. Папороть тут сягала людського зросту.

Пiд старезним дубом розвели вогонь i заночували.

Спали люди, спала земля, спав лiс. Та ось неподалiк трiснула гiлка. То продиралися хащами олениця з оленям. Вловивши запах людини й диму, олениця повернула до рiчки. Та спокою не було й там: з легеньким туманцем над водою слався вовчий дух. Невдовзi з'явилися i самi хижаки.