Цього ви не знайдете в Яндексі
Шрифт:
<empty-line/>
Вона була горбата і нещасна…
Без сумніву, її трохи бентежило те, що вона була калікою. Той страшний горб, який псував їй життя, здавалось, прирік її на безглузде, безцільне сновигання по оброслому битим склом життю до кінця того самого життя.
Одного чудового ранку Каліка прокинулась і вирушила до супермаркету самотності придбати всяку необхідну погань типу прокладок, туалетного паперу, якоїсь їжі на сніданок…
Діти плювалися в неї й дражнили її горбатою відьмою, горбатою горою, горбоносом та іншими не дуже приємними прізвиськами. Однак вона гордо минала ті квартали, де мешкали товсті жорстокі діти та їхні товсті неприємні батьки.
При вході до супермаркету її ледь не збив із ніг білий кінь в яблуках, на якому сидів прекрасний принц.
— Вибачте, — за звичкою вибачилась Каліка.
— Дивись, куди преш, горбата прошмандовка!
— Вибачте, — ще раз сказала
Прекрасним принцом був директор супермаркету, а конякою — його кохана. У кожного свої проблеми…
Усі касири, менеджери, фасофщиці та покупці на мить завмерли, побачивши Каліку.
— Каліка, Каліка, — пронеслося рядами.
Каліка попрямувала до ряду з гігієнічними приналежностями. Усі погляди, вичікуючи, були прикуті до Каліки.
Каліка хотіла була дістати з сумочки револьвер і застрелитися, але не було у неї сумочки, а був пожмаканий целофановий пакет, і не було у неї револьвера, а була лише дідова бритва, яку вона на всяк випадок тягала з собою, але і це навряд чи допомогло б — шкрябати вени посеред торговельного залу діло невдячне. Нехай негри шкрябають…
Так вона і подумала.
Одна з касирів пожаліла нещасну Каліку й запропонувала їй працювати в супермаркеті. Каліка погодилась і наступного ранку пішла працювати. І стала Каліка м’ясником. Її робота полягала в розрубуванні свинячих та яловичих туш. Кожного ранку Каліка, проклинаючи своє похмілля — вона бухала, — брала у руки сокиру і починала рубати заморожені стегна і голови того, що колись безтурботно мукало і рохкало. Її фартух був геть заляпаний застиглою кров’ю, поверх якої знову ляпала кров, а з нею і всі її ілюзії щодо щасливого майбутнього у передгір’ї Анд чи Піренеїв. Вона, як і мало статися, закохалася у принца на білому коні. Цей грьобаний принц, директор супермаркету, час від часу спускався у підвал, аби понюхати кокаїну або ще якоїсь кристалічної мерзоти. Вона дивилась на нього і плакала. Вона могла зробити все що завгодно, аби він звернув на неї увагу, але такі принци частіше не звертають свою увагу на таких-от недороблених, як вона. А Каліка мріяла про те, як вона правильно заповнить його звіт про справи в магазині, як заповнить його декларацію до податкової, як урятує його приречену до вічного скотолозтва сраку від великих проблем, які, в принципі, могли б упасти йому не тільки на голову, але й на ту саму сраку… І після цього він би взяв її у свої помічники, виділив би їй маленьку конуру, а вона б ховала його світлину з паспорту у своїй кишені, а він би і не здогадався, а потім на цей супермаркет наїхали б податківці, і вони б заснували ще один, але фіктивний, з подвійною бухгалтерією супермаркет, який би фактично не працював, а тільки б відвертав увагу податкової поліції від того, основного, і він зробив би її директором, і білий кінь в яблуках брикався б від ревнощів, а принц, у підсумку, закохався б у неї, у цю грьобану Каліку, але він не придурок і знає, що не має морального права любити її, він би не уявив собі, яким би чином він під час інтимної близькості пестив би той горб, цілував би її у гнилі ясна, торкався б її шершавих рук, ловив би аромати її волосся, просмерділого кров’ю за довгий час перебування у підвалі… Тому він дарував їй дешеві китайські іграшки і тупі жлобські листівки з намальованим ведмедиком, який сам собі штопає лапку… І це б затягнулося на довгі й болючі серії їхнього життя. Звичайно, згодом з’явилася б добра фея з парасолькою, яка б болгаркою відпиляла їй горба і привела б до ладу її обсипане мідними фурункулами обличчя, повезла б її до обласного центру, де б Каліка через те, що дізналася, що принц тільки вдавав, що кохає її (а насправді, то його кінчений друг підговорив його, бо та могла б заволодіти цілим супермаркетом, а потім задешево його продати, щоб принц начебто закохався у неї, але принц і насправді закохався, але що тепер доведеш?), всупереч своїй долі і на зло ворогам полюбила б трошки невпевненого у собі пацана, який збирається відкрити забігайлівку, і Каліка, звичайно, допомогла б йому у цій справі, і фея допомогла б, і всі допомагали б, але щоб ти не робив усупереч долі, вона все одно тебе наздожене і зробить все на свій розсуд… Коротше, в кінці всієї історії коняку віддали б на іподром у лапи кровожерливому жокею, а Каліка, перетворившись на прекрасну принцесу, вийшла б заміж за того дегенеративного принца, і всі були б щасливі. Були б, звичайно, ще якісь прохідні дійові особи, типу брат тої білої коняки, який захотів би заволодіти супермаркетом, або подружка тої коняки, вередлива і підступна сука, яка закінчила два курси МГІМО, але то все не варте навіть згадування…
Коротше кажучи, горбата Каліка працювала у підвалі, доношувала свої потріпані бузкові шльопки, щовечора човгала додому через двори, у яких під владою сутінків на неї чекали
— Мама, чому я урод?
І ніхто не зможе дати відповідь на це питання, тому що це не звичайне питання і навіть не питання часу, а риторичне питання. На такі питання лише розгублено зводять плечима й приречено відводять байдужий, як усе на цій планеті, погляд…
<empty-line/>
<subtitle>6</subtitle>
<empty-line/>
У мене ніколи не було рідних братів чи сестер і вже навряд чи будуть. Я ніколи не знав, як це відчувати радість від того, що ти віддаєш свій шматок комусь іншому, ділиш свої іграшки з кимсь іншим, дбаєш іще про когось, крім себе. Це я відчув уже пізніше, коли пізнав утіху ділити щось із коханою тобі людиною… Я виріс один, але у мене був такий собі братозамінник, який відіграв величезну, просто грандіозну роль у розвитку моєї внутрішньої культурно-мистецької кісти…
Замінником мого брата було піаніно. Я його ніколи інакше, як піаніно, не називав. Це був не рояль, не фортепіано, не інструмент із жлобською назвою «фоно». Це було піаніно.
Вітальня моєї квартири й мого дитинства назавжди залишиться у моїй пам’яті виразною фрескою, облупленою, як і моя вітальня, по краях своєї сутності… Ці реально приголомшливі своєю гамою кольорів і малюнками шпалери, які були поклеєні в серпні 68-го року, під час Чехословацького конфлікту. Величезні малахітові фотелі, які належать до чеського гарнітуру, насичений зеленим і жовтими кольорами лінолеум, постелений літом того ж року. І, безумовно, піаніно. Воно було рудого кольору, обклеєне кедровою лакованою шпоною. Австрійське, здається, 1887-го року випуску. Його купили моїй турботливій мамі у 1970-му, витративши на нього чотири дідові виконробські зарплатні…
Усе своє раннє дитинство мати мріяла про те, як гратиме на піаніно, як підкорятиме своєю музикою міста, країни, подруг, чоловіків та чоловіків своїх подруг… Коли у неї ще не було піаніна, вона пішла на балет, тому що там воно було. Щоразу після занять балетом мама залишалась хоча б на десять хвилин і, псуючи і без того психічно неврівноваженому акомпаніатору нерви, бренькала на галімому фортепіано «Україна», вдаючи з себе досвідченого піаніста. Піаністки з неї не вийшло. Навіть тоді, коли їй купили піаніно. У музичній школі мама недовчилась два роки, зарікшись ніколи не сідати за цю пекельну машину. Проте посадила мене. Мені було п’ять, і відбулося моє перше знайомство з піаніно. Перше, що я зіграв, була нота «до» першої октави. Вона була позначена маленькою восковою плямою, яку моя турботлива мама зумисне поставила, аби не заблукати у цій довгій клавішній прерії…
Через рік мене віддали викладачу музики Жалбі Ірині Володимирівні. Тато сказав, що позаочі я можу сміливо її називати жабою, а Скота Джоплінга — жопліном. Я так і робив. Жалба, почувши як я називаю її джазового кумира, розплакалась, а мама, коли почула, як я називаю Жалбу, дала мені по писку.
Я щочетверга і щопонеділка приходив до Ірини Володимирівни й старанно вивчав спочатку нотний стан, потім іншу музичну термінологію, історію музики, життєпис різних відомих композиторів. Іноді я бренькав і займався примітивним сольфеджіо. Майже те саме, що і в музичній школі, тільки індивідуально і за більші гроші.
Ще у Жалби був син Костя, який виростав гопником. Він ревнував свою маму до мене, — і після занять мені частенько доводилося з ним з’ясовувати стосунки на мокрому асфальті.
Шлях до будинку мого викладача пролягав через базарну площу, де по четвергах та понеділках розгортався базарний день. Це був початок дев’яностих. На той час були досить розповсюджені різні розводи, на які досить охоче велись домогосподарки та інший цивільний люд. На тому базарі двоє бородатих чуваків займались розповсюдженням лотереї. Вони самі купували призи, самі нарізали лотерейні білети. Коштувала лотерея три купоно-карбованці. Мені завжди було цікаво, хто ж виграє ляльку барбі, або шоколадку, або конструктор, або вазу. Призовий фонд, чесно кажучи, складався з суцільного мотлоху, але мені той мотлох здавався дивовижним і надзвичайно потрібним у господарстві. Мені було вісім років.
Ті, хто нічого не вигравав, отримували заохочувальний приз — цукерку дюшес.
Відробивши годину на музичній ниві, я стирчав біля тих двох бородатих мужиків, які постійно перешіптувались.
Один казав:
— Шо то за придурок стоїть?
— Малий якийсь.
— А чо’ він стоїть?
— А я знаю?
— То прожени його.
— Сам і прожени.
Я їм відверто не подобався.
Два рази на тиждень по кілька годин товкся біля тих двох, а вони не могли збагнути, чого ж я від них хочу. Одного разу вони не витерпіли.