Діти капітана Гранта (др. перевод)

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

Вони побачили дикунів, але й ті їх угледіли. Знову залунали крики й лемент, до яких приєднався собачий гавкіт. Після марних спроб перебратися через скелю біля Варе-Атуа все плем’я вибігло геть з фортеці й кинулось найкоротшими стежками навздогін за в’язнями, що втекли від його помсти.

Розділ XIV

ГОРА, ОГОЛОШЕНА ТАБУ

Верховина гори здіймалася на сотню футів вище. Втікачі прагли дістатися туди і, сховавшись на протилежному схилі, зникнути з очей маорійців.

Вони сподівались натрапити на якийсь зручний для переходу гребінь і перебратися ним на сусідні гірські вершини, котрі розкинулись навкруг у такому безладі, що, певно, тільки Паганель, якби цей бідолаха був тут, спромігся би в них розібратись.

Утікачі поспішали, бо загрозливі вигуки чулися ближче й ближче. Орда тубільців підбігала вже до споду гори.

– Сміливіше! Сміливіше, друзі!
– кричав Гленарван, підбадьорюючи супутників словами й жестами.

Щонайменше за пять хвилин утікачі досягли вершини гори. Тут вони обернулися, щоб оцінити становище й вирішити, куди податися, аби збити з пантелику маорійців.

З цієї височини погляд обіймав озеро Таупо, що простяглось на захід, обрамлене мальовничими горами; вершини Піронжії - на півночі, вогнедишний кратер Тонгаріро - на півдні. Але на сході підносився шпилястий гірський кряж, який прилягав до Вагіті-Ренджс - величезного ланцюга, що його ланки суцільним пасмом оперізують весь північний острів од протоки Кука до Східного мису. Отже, треба було дійти лівим схилом униз і заглибитись у вузькі ущелини, з котрих ще невідомо, чи й можна вийти.

Гленарван тривожно озирнувся навколо. Туман танув під сонячним промінням, і він міг тепер розледіти й найменші заглибники в ґрунті. Кожний рух маорійців Гленарван бачив як на долоні.

Тубільці були вже не далі як за п’ятсот футів од утікачів, котрі двсягли горішнього плато, де підносився самітний конусуватий шпиль.

Хоч яка коротка була ця зупинка, але Гленарван розумів, що й вона для них згубна. Знеможені чи ні, втікачі мусили поспішати, аби їх не оточили.

– Спускаймося!
– вигукнув він.
– Спускаймося, поки нам не перейняли шлях!

Але в ту хвилину, коли бідолашні жінки надлюдським зусиллям змусили себе підвестися, Мак-Наббс зупинив усіх, кажучи:

– Це вже непотрібно, Гленарване. Ось гляньте!

І справді, в поведінці дикунів сталася якась незрозуміла зміна.

Погоня нараз припинилася. Штурм гори перервано, немов за якимсь владним наказом. Навала тубільців раптом застигла, вгамована, під цією горою, наче морська хвиля перед неприступним бескеттям.

Всі ці пойняті жадобою крові дикуни скупчились тепер біля підніжжя гори, горлали, вимахували руками, потрясали рушницями й сокирами, але не посувалися ні на крок уперед. Їхні пси, прикипілі до місця, як і вони, оскаженіло гавкали.

Що ж сталося? Яка невидима сила зупинила тубільців? Утікачі дивилися, нічого не розуміючи, страхаючись, що чари, які рантом екували плем’я Каї-Куму, ось-ось розвіються.

Раптом у Джона Манглса вихопився крик, який змусив його товаришів обернутися.

Він вказував на вершечок гори, на маленьку фортецю, що там підносилась,

–

Могила ватажка Кара-Тете!
– вигукнув Роберт.

– Ти не помиляєшся, Роберте?
– спитав Гленарван.

– Ні, сер, це справді його могила. Я її впізнав.

Хлопець на помилявся. Футів за п’ятдесят вище, на самісінькому шпилі, височіла огорожа з щойно пофарбованого кілля. Гленарван також упізнав могилу маорійського ватажка. Плутана дорога випадково привела втікачів на верховину гори Маунганаму.

Вони видерлись останніми уступами схилу й опинились перед могилою Кара-Тете. За вхід правив широкий отвір, запнутий матами.

Гленарван увійшов був усередину загорожі, але одразу ж хутко відступив назад.

– Там дикун!
– скрикнув він.

– Дикун у цій могилі?
– здивувався майор.

– Так, Мак-Наббсе.

– Однаково увійдімо.

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс пробралися за огорожу. Справді, там сидів маоріець, загорнутий у довгий плащ з форміуму. Присмерк, що панував в “удупа”, не дозволяв роздивитись його обличчя. Він здавався дуже спокійним і снідав з незворушною безтурботністю. Тільки-но Гленарван намірився звернутися до нього, як тубілець люб’язно запросив прекрасною англійською мовою:

– Сідайте, дорогий лорде, на вас чекає сніданок.

То був Паганель! Почувши його голос, усі кинулись за огорожу й потрапили в міцні обійми любого географа. Паганель знайшовся! Його особа була втіленням загального порятунку. Всі навперебій почали його розпитувати, всі хотіли знати, яким побитом і чому він опинився на вершині Маунганаму; але Гленарван одним словом припинив цю несвоєчасну цікавість.

– Дикуни!
– мовив він.

– Дикуни?
– знизавши плечима, повторив Паганель.
– Ось людці, яких я глибоко зневажаю!

– Та хіба ж вони не можуть?..

– Хто ж бо? Ці бевзі? Подивіться лишень на них!

Усі вслід за Паганелем вийшли з-за огорожі. Новозеландці стояли на тому самому місці під горою й несамовито галасували.

– Горлайте собі! Вийте! Репетуйте! Хоч надсідайтеся, дурноголові створіння!
– казав Паганель.
– Ніколи вам не зійти на цю гору!

– Але чому?
– спитав Гленарван.

– Бо тут поховано ватажка, бо нас захищає його могила, бо на цю гору накладено табу!

– Табу!

– Атож, мої друзі! Тим-то я ховаюся тут, наче в одному з тих середньовічних притулків, де знедолені знаходили собі порятунок.

– Доля змилувалась над нами!
– вигукнула Гелена, здіймаючи руки вгору.

Справді, Маунганаму оголошено табу, й забобонні дикуни не наважувалися зійти на неї, зламавши заборону.

Це не був іще остаточний порятунок для втікачів, але рятівний перепочинок, що з нього вони могли скористатися. Гленарван, пойнятий невимовним хвилюванням, не зронив ані слова, а майор з глибоким задоволенням похитував головою.

– А тепер, друзі, - казав Паганель далі, - якщо ці негідники сподіваються випробовувати на нас своє довготерпіння, то вони впіймають облизня. Не мине й двох днів, як ми станемо для них недосяжні.