Діти капітана Гранта (др. перевод)

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

– Що ж, - зауважив Гленарван, - ми тут не в більшій небезпеці, ніж біля парового казана “Дункана”. Земна кора не поступиться в тривкості перед листовим залізом.

– Згоден, - сказав майор, - та який би не був міцний казан, після довгого вжитку й він неодмінно лусне.

– Але я не прагну, Мак-Наббсе, - заперечив Паганель, - залишатися на цьому шпилі довіку. Нехай лише знайдеться хоч яка дорога, і я зараз же його покину.

– Ох, і чому б цій Маунганаму самій не понести нас звідціль!
– мовив Джон Манглс.
– Скільки

в її надрах заховано механічної сили! Можливо, під нашими ногами марно гинуть мільйони кінських сил. Нашому “Дунканові” досить було б і тисячної їх частки, щоб повезти нас на край світу!

Згадка про “Дункан” навіяла Гленарванові смутні думки; хоч в якій скруті вони опинилися, проте він не забував про нього, побиваючись за своєю командою.

Важкі думи ще гнітили його, коли він зійшов на вершечок Маунганаму до товаришів.

Забачивши чоловіка, Гелена одразу підійшла до нього.

– Ну що, дорогий Едварде, - спитала вона, - ви все оглянули? Можемо ми сподіватися на порятунок чи ні?

– Будемо сподіватися, люба Гелено, - відповів Гленарван.
– Тубільці ніколи не наважаться порушити заборону, й ми матимемо досить часу, щоб обміркувати план втечі.

– До того ж, пані, сама доля вказує нам не втрачати надії, - мовив Джон Манглс, простягаючи Гелені клаптик паперу, де містився рядок із тексту біблії.

– А тепер увійдімо в загорожу!
– весело закричав Паганель.
– Це наша фортеця, наш палац, наша їдальня, наш робочий кабінет! Там ніхто нам не перешкоджатиме. Любі дами, зробіть мені честь, завітайте до цієї чарівної оселі.

Всі рушили вслід за люб’язним Паганелем. Побачивши це нове блюзнірство над священною могилою, дикуни зняли безладну стрілянину й таке страшенне виття, що мало не заглушили постріли. Але кулі не сягали далеко й падали на півдорозі, а зойки губились у широкому просторі.

Гелена, Мері Грант і їхні супутники, переконавшись, що забобони маорійців дужчі за їхню лють, цілком заспокоєні увійшли до поховального склепу.

Місце довічного спочинку новозеландського ватажка являло собою палісад з помальованого червоним кілля. Вирізьблені символічні фігури, справжнє татуювання на дереві, розповідали про шляхетність і високі подвиги померлого. Між стовпами гойдались разки різних амулетів, черепашок і обточених камінців. Усередині землю вкривав щільний килим із зеленого листя. Невисокий горбок в глибині загорожі вказував на нещодавно вириту могилу.

Тут лежала зброя ватажка - набиті рушниці, спис, розкішна сокира з зеленого нефриту, а також запаси пороху й куль, достатні для довічного полювання.

– Ось цілий арсенал, - сказав Паганель, - котрому ми дамо кращий ужиток, ніж небіжчик. Яка чудова думка спала цим дикунам - брати з собою зброю на той світ!

– Еге! Та це ж рушниці англійського виробу!
– здивувався майор.

– Поза всяким сумнівом, - озвався Гленарван.
– Це досить безглуздий звичай дарувати дикунам вогнепальну зброю! Вони

обертають її проти загарбників і чинять слушно. В усякому разі, ці рушниці нам придадуться.

– А ще більш - харчі й вода, призначені для Кара-Те-те, - докинув Паганель.

Справді, родичі й друзі померлого подбали за нього. Чималий припас показував, що дикуни вельми шанували чесноти ватажка. Харчів тут стало б десятьом чоловікам на півмісяця, а небіжчикові - на довічність. Їжа була виключно рослинна й складалася із споживної папороті, солодких пататів і картоплі, давно вже завезеної сюди європейцями. Навкруг стояли великі чаші з чистою водою, що нею новозеландці звичайно запивають їжу, і дванадцять майстерно сплетених кошиків з плитками якоїсь зеленої камеді, зовсім не відомої мандрівникам.

Отож утікачі на кілька день мали що їсти й пити. Вони анітрохи не змусили себе просити, аби вперше поснідати тут коштом маорійського ватажка.

Гленарван приніс Олбінетові потрібний провіант і доручив його піклуванню. Стюард, який завжди, навіть у найгірших обставинах, дотримувався встановленої форми, визнав меню за дещо вбоге. До того ж він не знав, як готувати ці коріння, і йому бракувало вогню. Визволив його зі скрути Паганель, порадивши закопати патати й папороть просто в землю.

Справді, в горішніх шарах ґрунту було дуже гаряче, й застромлений в землю термометр показав би, мабуть, шістдесят - шістдесят п’ять градусів. Олбінета мало не ошпарило, бо тільки-но він почав вигрібати ямку, щоб покласти туди коріння, як відтіль зі свистом вихопився струм гарячої пари й. злетів угору на цілий туаз.

Переляканий Олбінет упав горілиць.

– Закрийте кран!
– гукнув майор, і, підбігаючи з двома матросами до ями, закидав її уламками пемзи.

А Паганель, з якимсь дивним виглядом спостерігаючи цю оказію, бурмотів:

– Он воно що! Так, так! А чому б і ні?

– Вас не обварило?
– спитав Мак-Наббс в Олбінета.

– Ні, пане Мак-Наббсе, - відповів стюард, - але я, бачте, аж ніяк не чекав...

– Стількох благ одразу!
– весело підхопив Паганель.
– Вода й харчі Кара-Тете, і до того ж ще й підземний вогонь! Таж ця гора - справжнісінький рай. Я пропоную заснувати тут колонію, обробляти землю й залишитися аж до кінця наших днів. Ми станемо робінзонами гори Маунганаму! Далебі я марно шукав би, чого нам іще не вистачає на цій вершині, яка має стільки вигод!

– Нічого, аби вона сама була тривка, - озвався Джон Мангле.

– Ото так! Вона ж існує не відучора, - сказав Паганель.
– З давніх-давен вона опирається дії підземного вогню, продержиться ще й доти, доки ми подамося звідціль.

– Сніданок подано!
– виголосив Олбінет так урочисто, наче він виконував свої обов’язки в Малькольм-Каелі.

Втікачі, посідавши під огорожею, зараз же заходилися біля їжі, котру з деякого часу так справно посилала їм доля в найскрутніших обставинах.