Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
Гелена, жваво зацікавлена хлопченям, вийшла з фургона, і небавом мандрівники оточили маленького тубільця, що досі міцно спав.
– Бідолашне дитя, - мовила Мері Грант, - невже воно загубилося в цій пустелі?
– А я гадаю, - відповіла Гелена, - що він прийшов десь здалеку, аби відвідати ці сади смерті. Напевно тут поховані ті, кого він любив!
– Його не можна так залишити!
– сказав Роберт.
– Адже він тут один-однісінький і...
Жалісливі Робертові слова перервав раптовий рух маленького австралійця, що, не прокидаючись, повернувся на другий бік. На превелике диво, в нього на плечах побачили
Толіне. Припроваджується до міста Ічука під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Вартість проїзду сплачено.
– Ось вони, англійці!
– вигукнув Паганель.
– Виряджають дитину, наче посилають пакунок, надписують на ній адресу, немов на конверті! Мені казали про це, та я не йняв віри.
– Сердешне маля!
– мовила Гелена.
– Чи не їхав він, бува, у тому поїзді, що звалився біля Кемден-Бріджа? Може, його батьки там загинули, й він тепер зостався в світі сиротою!
– Не думаю, - сказав Джон Манглс.
– Цей плакат з написом показує, навпаки, що він подорожує сам.
– Він прокинувся, - зауважила Мері Грант.
Справді, дитина просиналася. Вона помалу розплющила очі й зараз же знову їх заплющила, засліплена денним світлом. Гелена взяла хлопчину за руку. Він підвівся й здивовано глипнув на людей, що стояли навколо.
В першу хвилину на дитячому виду з’явився страх, але присутність Гелени, як видно, його заспокоїла.
– Ти розумієш по-англійському, серденько?
– спитала молода жінка.
– Розумію і розмовляю, - відповів хлопчик рідною мовою мандрівників, але з дуже помітним акцентом.
Його вимова нагадувала вимову французів, коли вони говорять по-англійському.
– Як тебе звати?
– спитала Гелена.
– Толіне, - відповів юний австралієць.
– О, Толіне!
– вигукнув Паганель.
– Якщо я не помиляюсь, по-австралійському це означає “деревна кора”.
Толіне ствердно хитнув головою і знову став роздивлятися на мандрівниць.
– Відкіля ти їдеш?
– розпитувала його далі Гелена.
– З Мельбурна, я їхав у Сендхорстському поїзді.
– Ти був у тому поїзді, що зазнав аварії біля Кемденського мосту?
– запитав Гленарван.
– Так, пане, - відповів Толіне, - але біблійний бог мене врятував.
– Ти подорожуєш сам?
– Сам. Превелебний отець Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, та бідолашний кондуктор загинув.
– У цьому поїзді ти, крім нього, нікого не знав?
– Нікого, пане, але бог дбає про дітей і ніколи не залишає їх у біді.
Толіне говорив таким, щирим зворушливим голоском, що розчулив усі серця. Коли він згадував бога, мова його ставала поважна, очі починали блищати, в усьому відчувалась палка віра, яка гніздилася в цій дитячій душі. Релігійний запал в створінні такого ніжного віку пояснювався просто. Дитина була з числа тих молодих тубільців, котрих англійські місіонери охрестили й виховали в суворих обрядах і звичаях методистської церкви. Охайний вигляд хлоп-Ця, темне вбрання, поважні відповіді робили його схожим на маленького панотця.
Але куди простував хлопчина, чому він покинув Кемден-Брідж? Про це й спитала його Гелена.
– Я повертаюсь до свого племені в Лаклан, - відповів хлопчик.
– Мені хочеться побачити своїх родичів.
– Вони австралійці?
– спитав Джон
– Австралійці з Лаклану, - відповів Толіне.
– В тебе є батько, мати?
– спитав Роберт Грант.
– Є, брате мій, - відповів Толіне, простягаючи йому руку.
Роберта так зворушило це слово, що він поцілував маленького австралійця, й хлопчики одразу стали друзями.
Тим часом мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, один за одним посідали навколо, щоб його послухати. Сонце за високими деревами вже схилялось до обрію. Місце здавалось вигідне для. зупинки, а кілька зайвих миль, що їх можна було зробити ще до вечора, важили небагато, - отож Гленарван дав наказа стати тут табором на ніч. Айртон розпряг биків, спутав і пустив пастися, як їм заманеться. Напнули намета. Олбінет подав вечерю. Толіне погодився взяти в ній участь, хоч і з певними церемоніями, дарма що добре зголоднів. Посідали до столу, обидва хлопчики поруч. Роберт вибирав ласі шматочки й пригощав свого нового приятеля, а Толіне приймав їх з боязким і чарівним збентеженням.
Точилася жвава розмова. Всі цікавилися хлопчиком, всі розпитували. Кожному хотілося взнати його історію. Вона була нескладна. Доля Толіне - звичайна доля тих бідолах-тубільців, котрих ще в ранньому дитинстві сусідні з колоніями племена віддавали на виховання благодійним товариствам. Австралійці мають лагідну вдачу. Вони не виявляють до англійських загарбників тої лютої ненависті, що властива новозеландцям і ще, може, деяким племенам Північної Австралії. Тубільців можна частенько зустріти по великих міста, в Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, вони походжають вулицями в своєму невибагливому одязі, торгують дрібними кустарними виробами, мисливським і рибальським знаряддям, зброєю, а деякі ватажки племен, звичайно, з економічних міркувань, охоче дозволяють своїм дітям користатися вигодами англійської освіти.
Так зробили й батьки Толіне, дикуни з Лаклану, величезного краю, що простягся по той бік Муррею. Толіне вже п’ять років жив у Мельбурні й не бачився з родичами. Проте невикорінна любов до свого роду повсякчас жила в його серці, і він не злякався важкої подорожі крізь пустелю, аби знову побачити своє плем’я, можливо, розсіяне вже по країні, свою родину, напевно вже менш численну.
– А після побачення з кревними ти знову повернешся до Мельбурна, мій хлопчику?
– спитала його Гелена.
– Так, пані, - відповів Толіне, дивлячись на молоду жінку з щирим захватом.
– А що ти робитимеш, коли виростеш?
– Я хочу вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!
З цих палких слів в устах восьмирічного хлоп’яти насміялись би люди легковажні й глузливі; але їх серйозно сприйняли й зрозуміли поважні шотландці. Паганель, до краю зворушений, відчув щиру приязнь до маленького австралійця. Правду кажучи, спершу цей дикун в європейському вбранні не викликав у нього найменшої симпатії. Адже Паганель поїхав до Австралії не для того, щоб дивитись на австралійців у сурдутах. Він волів би бачити на них саме татуювання. “Пристойний” одяг хлопчика сплутав ці уявлення вченого. Та почувши захоплені слова Толіне, географ одмовився від свого упередження й проголосив, що став прихильником маленького австралійця. А кінець розмови між ними обернув шановного вченого на кращого друга Толіне.