Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
Айртон опинився б, певна річ, у великій скруті, коли б ва якусь годину подорожі перед ними не вигулькнула несподівано на гірській стежці жалюгідна корчма.
– Достобіса!
– скрикнув Паганель.
– Тримаючи шинок у такому місці, не дуже-то забагатієш! Кому й навіщо він тут здався?
– Та хоч би й нам, аби ми могли розпитатись, як їхати далі, - відповів Гленарван.
– Ходімо туди!
Гленарван і Айртон увійшли до корчми з вивіскою “Bush Inn” [81] над дверима. Господар, грубий чолов’яга з огидливим обличчям, усім
81
“Bush Inn” (англ.) - “Лісова корчма”.
На всі питання цей звірогляд відповідав дуже неприязно, та все ж таки його скупих слів було досить, щоб Айртон з’ясував, якої дороги йому треба держатися. Гленарван віддячив шинкареві за його поради кількома монетами й хотів уже піти, коли його увагу привернуло оголошення на стіні. Колоніальна поліція повідомляла про втечу каторжників з Пертської в’язниці та про призначення нагороди в сто фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.
– Безперечно, цього негідника слід повісити, - сказав Гленарван боцманові.
– І насамперед - піймати!
– відповів Айртон.
– Сто фунтів стерлінгів - чималенькі гроші! Він їх не вартий.
– Як на мене, то її цей шинкар - людина непевна, хоч він і наліпив повідомлення, - додав Гленарзан.
– І мені так здається, - озвався Айртон.
Гленарван укупі з боцманом повернулися до фургона. Загін попрямував туди, де дорога уривалась і далі на Люкновський перевал вів покручений вузький прохід, що перетинав навскіс гірський кряж. Стали сходити на гору.
Сходження було важке. Не раз жінки й їхні супутники мусили покидати фургона й коней та ступати на землю. Доводилось підтримувати важкий фургон, то штовхати його, то придержувати на небезпечних схилах, розпрягати биків на крутих заворотах, підкладати під колеса гальма, аби повіз не покотився назад. Частенько Айртон підпрягав у поміч бикам коней, котрі й без того потомилися дертися вгору.
Через надмірну втому чи з якоїсь іншої причини, але того дня згинув один кінь. Він раптом упав, хоч ніщо перед тим не віщувало такого лиха. То був кінь Мюльреді. Він хотів його підвести і тоді побачив - тварина мертва.
Айртон оглянув коня, що простягся на землі, й, здавалось, не міг збагнути, чого сталася ця нагла смерть.
– Напевно, в коня луснули якісь судини, - висловив припущення Гленарван.
– Очевидно, так, - підтримав його Айртон.
– Бери мого коня, Мюльреді, - сказав Гленарван, - а я сяду у фургон до дружини.
Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі у нелегку путь, покинувши крукам на поживу мертвого коня.
Пасмо Австралійських Альп не надто широке, його підніжжя має завтовшки щось із вісім миль. Отже, коли вибрав ний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то заі дві доби мандрівники переберуться через перевал. Всі труднощі й перешкоди залишаться тоді позаду й не зустрінуться вже до самого моря.
10 січня мандрівники досягай найвищої
Сонце саме стояло на вечірньому прузі, й під його промінням, що просочувалось крізь багряні хмарки, округа Муррей грала яскравими барвами, в той час як Джінсленд, заслонений, немов муром, високим гірським гребенем, поринув у глибокий присмерк; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Разючий контраст між північною і південною стороною глибоко відчули, стоячи між ними, мандрівники, і невиразне хвилювання пойняло їх, коли вони дивились на цей сливе незнаний край, котрий мали перейти аж до дальніх меж провінції Вікторія.
Переночували на тій самій половині й ранком почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Раптом сипнув страшенний град, і всі мусили шукати захистку під скелями. З грозового неба падали не градини, а цілі шматки криги завширшки з долоню, і падали так навально, наче їх кидали з пращі. Кілька крижин дошкульно влучили в Паганеля та Роберта, і вони також похопилися мерщій у схованку. Фургон в кількох місцях було побито на решето, та хтозна, чи встояв би й міцний дах проти гострих крижин, які врізалися навіть у стовбури дерев. Довелося перечікувати що дивовижну зливу, аби не наразити себе на небезпеку. За годину град минув, і загін знову вирушив у дорогу відложистими кам’янистими стежками, слизькими від струмків розталих крижинок.
Надвечір фургон, доволі розхитаний, з розладнаними частинами, але ще міцний і тривкий на своїх дерев’яних кружалах, спускався останніми відногами Альп серед високих самітніх смерек. Гірський прохід вивів мандрівників до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо здолавши Альпійський кряж, мандрівники стали табором на ніч у долині.
12 січня маленький загін, охоплений неослабним запалом, вирушив на світанку в дальшу путь. Кожному хотілось якнайшвидше дійти мети, тобто добутися до того місця на березі Тихого океану, де розбилась “Британія”. Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду.
Айртон уперто наполягав, аби Гленарван не гаявся й швидше посилав наказа “Дунканові” прибути на узбережжя, де яхта стане в пригоді під час розшуків. На думку Айртона, годилося скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна. Пізніше зв’язатися з “Дунканом” буде важче, бо бракуватиме прямого сполучення зі столицею.
Боцман, здавалось, радив слушно. Паганель погоджувався з ним. Він додав, що за подібних обставин яхта справді дуже придасться, до того ж, проминувши шлях на Люкноу, вони вже не зможуть дістатися до столиці.