Діти капітана Гранта

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

Він піднявся на ют і підійшов до незнайомця.

– Ви стюард цього судна? – запитав той.

– Так сер, але я не маю честі…

– Я пасажир каюти номер шість, – не дав договорити йому незнайомець.

– Каюти номер шість? – повторив Олбінет.

– Так. А як ваше ім’я?

– Олбінет.

– Гаразд, мій друже Олбінет, – сказав незнайомець із каюти номер шість, – подбайте про сніданок, і покваптеся. Я вже тридцять шість годин ріски не мав у роті. Власне, я проспав тридцять шість годин, одначе мені можна це вибачити, адже примчав із Парижа в Глазго без жодної зупинки. Скажіть-но,

будь ласка, о котрій годині тут снідають?

– О дев’ятій, – машинально відповів Олбінет.

Незнайомець виявив бажання поглянути на свого годинника, на що пішло чимало часу, бо він знайшов годинника лише в дев’ятій кишені.

– Гаразд, але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, принесіть-но мені для початку бісквітів і склянку шеррі, а то я падаю від знемоги.

Олбінет слухав, кліпаючи очима, а незнайомець продовжував базікати, із вражаючою швидкістю перескакуючи з теми на тему.

– А де ж капітан? Він ще не прокинувся? А його помічник? Той що, теж спить? – тріщав незнайомець. – На щастя, погода гарна, вітер попутний, судно само йде.

І саме в цю мить на трапі з’явився Джон Манглс.

– Ось капітан, – оголосив Олбінет.

– О, я дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Дуже радий познайомитися з вами, капітане Бертон!

Як хто і здивувався, то, поза сумнівом, це був Джон Манглс, і не лише тому, що його назвали капітаном Бертоном, а й тому, що він побачив незнайомця на борту свого судна.

А той далі розшаркувався в люб’язностях.

– Дозвольте потиснути вам руку, – промовив він. – Якщо я не зробив цього позавчора ввечері, то лише тому, що не хотів нікого турбувати під час відплиття. Та сьогодні, капітане, я щасливий познайомитися з вами.

Джон Манглс широко розплющеними очима здивовано глипав то на Олбінета, то на незнайомця.

– Ось ми і познайомилися з вами, капітане, – провадив далі незнайомець, – тепер ми з вами друзі. Давайте поговоримо. Скажіть, а чи задоволені ви своєю «Шотландією»?

– Про яку «Шотландію» йдеться? – урвався терпець Джона Манглса.

– Про пароплав «Шотландія», на якому ми перебуваємо. Чудове судно. Мені розхвалили його зовнішній вигляд, високі моральні чесноти його командира, славного капітана Бертона! Ви, часом, не родич видатного африканського мандрівника Бертона? Мужня людина! Якщо він ваш родич, то прийміть мої палкі вітання!

– Сер, я не лише не родич мандрівника Бертона, я навіть не капітан Бертон, – відповів Джон Манглс.

– А-а… – протягнув незнайомець. – То я розмовляю із помічником капітана Бертона, містером Берднесом?

– Містер Берднес? – перепитав Джон Манглс, котрий здогадався, в чому річ, але ніяк не міг утямити, хто перед ним: божевільний чи дивак. Тільки-но молодий капітан хотів остаточно з’ясувати це, як на палубі з’явилися лорд Гленарван, його дружина і міс Грант.

Побачивши їх, незнайомець вигукнув:

– А, пасажири! Пасажири! Чудово! Сподіваюся, містере Берднес, ви відрекомендуєте мене…

І, не чекаючи відповіді Джона Манглса, помчав їм назустріч.

– Місіс… – сказав він міс Грант. – Міс… – сказав він Гелені. – Сер… – додав він, звертаючись до лорда Гленарвана.

– Лорд Гленарван, – пояснив Джон Манглс.

– Сер, – продовжував незнайомець, –

я перепрошую, що сам представляюся, але в морі доводиться трохи відступати від світського етикету. Сподіваюся, ми швидко познайомимося і в товаристві паній подорож на пароплаві «Шотландія» здасться нам такою ж короткою, як і приємною.

Леді Гелена та міс Грант навіть не знайшли відповіді на таке. Вони не могли втямити, як стороння людина могла опинитися на палубі «Дункана».

– Сер, – звернувся до дивака Гленарван, – з ким маю честь говорити?

– Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного та етнографічного інституту східної Індії. Словом, я людина, що працювала над географією двадцять років як кабінетний вчений. І тепер прямую до Індії, аби на практиці застосувати праці великих мандрівників.

Розділ VII. Звідки прибув і куди прямував Жак Паганель

Секретар Географічного товариства, поза сумнівом, був приємною людиною, оскільки все це було сказано із надзвичайною люб’язністю. Гленарван тепер чудово знав, із ким має справу: йому було відоме ім’я і заслуги шановного Жака Паганеля. Його праці з географії, доповіді про новітні відкриття, надруковані в бюлетенях Товариства, його листування мало не зі всім світом – усе це робило Паганеля знаним ученим Франції. Тому Гленарван щиро подав руку своєму нежданому гостю.

– Тепер, коли ми відрекомендувалися один одному, – сказав він, – дозвольте мені, пане Паганелю, поставити вам одне питання?

– Хоч двадцять, сер, – відповів Жак Паганель, – бесіда з вами для мене – саме задоволення.

– Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

– Так, сер, позавчора, о восьмій годині вечора. Я зійшов із поїзда, сів у кеб, з кеба попрямував на «Шотландію» – в Парижі я замовив собі каюту номер шість. Ніч була темна. Я нікого не помітив на палубі. Позаяк я був дуже стомлений після 30 годин подорожі і знав, що сон – ліпший засіб од морської хвороби, то я негайно ж ліг і, смію вас запевнити, добросовісно проспав тридцять шість годин!

Тепер слухачі Жака Паганеля зрозуміли, як він опинився на борту яхти. Французький мандрівник переплутав судна і сів на «Дункан», коли екіпаж брав участь у богослужінні в Сен-Мунго.

Усе дуже просто. Та що скаже вчений-географ, довідавшись про назву і маршрут судна, на якому опинився?

– Отже, пане Паганелю, ви вибрали Калькутту початковим пунктом ваших сухопутних подорожей? – запитав Гленарван.

– Так, сер. Усе своє життя я плекав мрію побачити Індію! І ця заповітна мрія нарешті здійсниться! Я потраплю на батьківщину слонів і…