Діти капітана Гранта

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

День відплиття «Дункана» наближався. Через місяць від дня випробування яхти в затоці річки Клайд «Дункан», забезпечений пальним, провіантом, обладнаний для далекого плавання, був готовий вийти в море. Відплиття призначили на 25 серпня. Тож південних широт яхта могла досягти приблизно на початку весни.

Щойно всі ознайомились із проектом Гленарвана, як на його голову звалились застереження щодо труднощів і ризикованості експедиції. Та Гленарванове рішення вирушити на пошуки капітана Гранта залишилося непохитним. Утім, більшість тих, хто осуджував Гленарвана, в душі

захоплювалися ним. Урешті-решт громадська думка відкрито пристала на бік шотландського лорда, і всі газети, за винятком урядових, одностайно осуджували поведінку лордів адміралтейства.

Однак Гленарван був байдужий і до похвал, і до осуду – він виконував свій обов’язок, а до решти йому було байдуже.

24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері і Роберт Гранти, містер Олбінет, стюард яхти, і його дружина, місіс Олбінет, покоївка леді Гленарван, залишили Малькольм-Касл. Слуги сім’ї Гленарванів зі слізьми на очах прощалися зі своїми господарями.

За декілька годин мандрівники були вже на облавку «Дункана».

Населення Глазго захоплено вітало леді Гелену, молоду сміливицю, яка відмовилася від безтурботних радощів комфортного життя і поспішала на допомогу потерпілим у катастрофі.

Приміщення лорда Гленарвана і його дружини розташовувалися на кормі і складалися з двох спалень, вітальні та двох ванних кімнат. За ними розміщувалась кают-компанія, куди виходили шість кают. П’ять із них займали Мері й Роберт Грант, містер та місіс Олбінет і майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса і Тома Остіна розташовувалися на носі яхти, і їхні двері виходили на палубу.

Команда з комфортом розмістилася в підпалубних приміщеннях, позаяк на яхті не було іншого вантажу, крім вугілля, провіанту і зброї. Отже, капітан, отримавши в своє розпорядження чимале приміщення всередині судна, раціонально його використав.

«Дункан» повинен був вийти в море в ніч з 24 на 25 серпня, близько третьої години ранку, з початком відпливу, але до відплиття яхти населення Глазго стало свідком зворушливого видовища. О восьмій вечора лорд Гленарван і його гості, вся команда екіпажу від кочегара до капітана включно, всі, хто брав участь у майбутній експедиції, відбули з яхти і попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору в Глазго, натхненно описаного Вальтером Скоттом. Собор прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків «Дункана». Серед величезного нефа, усіяного надгробними плитами, превелебний Мортон просив у Господа благословення на вдале плавання мандрівників.

У давній церкві зазвучав і голос Мері Грант. Дівчина співала. У молитві вона підносила подяку і хвалу своїм благодійникам і Богові.

О двадцять третій годині всі зібралися на облавку яхти. Капітан і команда взялися за останні приготування до відплиття. Опівночі розвели пару. Капітан віддав наказ більше підкидати вугілля, і незабаром клуби чорного диму змішалися з нічним туманом. Дув південно-західний вітер, потреби напинати вітрила не було, тому їх ретельно загорнули в полотняні чохли, щоб не закоптилися.

О другій ночі корпус «Дункана» здригнувся. Манометр показував тиск чотири атмосфери. Перегріта пара

зі свистом виривалася з клапанів. Між припливом і відпливом настав тимчасовий штиль. Світало, вже можна було навіть розгледіти фарватер річки Клайд. Настав час відплиття. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той не забарився піднятися на палубу.

Невдовзі почався відплив. «Дункан» подав гучний гудок: віддали швартові, і, відокремившись від кораблів на пристані, яхта відчалила.

Запрацював ґвинт, «Дункан» рушив фарватером річки. Джо ніхто краще за нього не вивів би судно у відкрите море. Яхта його слухалася. Правою рукою він керував машиною, лівою – мовчки й упевнено крутив штурвал. Незабаром останні заводи, розташовані по берегах, змінили вілли, мальовничо розкидані прибережними пагорбами, і міський шум зник удалині.

За годину «Дункан» проплив повз скелі Думбартона, ще через дві години був у затоці річки Клайд. О шостій ранку яхта обігнула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.

Розділ VI. Пасажир каюти номер шість

Першого дня плавання море було бурхливе, надвечір подув свіжий вітер.

«Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу. Вони лежали в каютах, що було вельми мудро.

Наступного дня вітер круто змінив напрям. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель, «Дункан» став стійкіший – менше відчувалася бічна і кільова хитавиця. Леді Гелена і Мері Грант змогли вранці піднятися на палубу, де вже перебували Гленарван, майор і капітан.

Світало. Сонце, ніби позолочений диск, піднімалося з океану, як із гігантської гальванічної ванни.

«Дункан» линув у потоках сяйного світла, і здавалося, то не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

Пасажири яхти благоговійно спозирали появу денного світила.

– Яке чудове видовище! – промовила Гелена. – Схід сонця провіщає прекрасний день. Аби тільки вітер не змінився і завжди був попутним!

– Годі бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, – відгукнувся Гленарван, – тож нам гріх нарікати на такий початок подорожі.

– Скажи, любий Едуарде, чи довгий наш шлях?

– Про це нам повідає лише капітан Джон, – відповів Гленарван. – Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Дуже задоволений, сер. Це чудове судно – морякові приємно відчувати його під ногами. Машина добре підпасована під корпус. Ось чому яхта залишає по собі такий рівний слід і з такою легкістю уникає хвиль. Ми йдемо зі швидкістю 17 морських миль за годину; якщо швидкість не знизиться, то днів за десять перетнемо екватор і менш ніж за п’ять тижнів обігнемо мис Горн.