Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Гаразд, – мовив Гленарван. – Тепер, коли ми знаємо точне місцезнаходження, нам залишається вирішити, що діяти далі.
Відповідь була одностайна: негайно вирушати до узбережжя океану. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Сміливих жінок не страхав факт, що, імовірно, їм доведеться пройти пішки від річки Снові до затоки Туфолда.
– Ви дуже хоробра в подорожі, моя люба Гелено, – сказав Гленарван. – Та чи знайдемо ми на узбережжі все, чого потребуємо?
– Поза сумнівом, – відповів Паганель. – Місто
Я навіть думаю, що за 35 миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і якісь засоби пересування.
– А як же «Дункан»? – запитав Айртон. – Чи не вважаєте ви, сер, що вже настав час послати його до затоки Туфолда?
– Ваша думка, Джоне? – спитав Гленарван.
– Я вважаю, не варто поспішати, – відповів, поміркувавши, молодий капітан. – Ви завжди встигнете викликати Тома Остіна на узбережжя.
– Це цілком очевидно, – підтакнув Паганель.
– Зауважте, – вів далі Джон Манглс, – за якихось чотири-п’ять днів ми прибудемо до Ідена.
– Чотири-п’ять днів? – перепитав Айртон і похитав головою. – Рахуйте п’ятнадцять-двадцять, капітане, коли не хочете помилитися.
– П’ятнадцять-двадцять днів на 75 миль! – вигукнув Гленарван.
– Щонайменше, сер. Нам доведеться подолати найважчий відтинок шляху по Вікторії – пустельні місця. Там, за словами скватерів, немає навіть стоянок, нічого не можна добути. Просуватись доведеться із сокирою чи смолоскипом у руках, а це означає, що за день ви подолаєте небагато миль.
Айртон говорив упевнено. Усі запитливо дивились на Паганеля, а той кивком підтверджував кожне боцманове слово.
– Хай так, – сказав Джон Манглс, – тоді наказ на «Дункан» ви надішлете за п’ятнадцять днів.
– Крім того, – провадив Айртон, – те, що я назвав, не є головною перепоною на шляху. Аби перейти Снові, нам доведеться перечекати, поки спаде вода.
– Чекати? – вигукнув молодий капітан. – Хіба не можна перейти бродом?
– Гадаю, що ні, – відповів Айртон. – Я спробував було сьогодні вранці перейти річку, та марно. Така велика вода – рідкість о цій порі, та оскільки ми тут опинилися, нічого вже не вдієш.
– Хіба Снові така широка? – запитала Гелена Гленарван.
– Широка і глибока, пані, – відповів Айртон. – Завширшки сягає до милі, і течія дуже стрімка. Навіть досвідчений плавець навряд чи її перепливе.
– То й що! – вигукнув Роберт. Його аж ніяк не засмутили слова боцмана. – Зладнаємо човника! Зрубаємо дерево, видовбаємо середину і попливемо. Та й по всьому.
– Молодчина, син капітана Гранта! – вигукнув Паганель.
– І він має рацію, – додав Джон Манглс. – Так і зробимо. Гадаю, не варто гаяти час у марних суперечках.
– Що скажете на це, Айртоне? – поцікавився Гленарван.
– Боюсь, сер, якщо ми вчасно не отримаємо допомоги, то ще місяць сидітимемо на берегах Снові.
– Ви
– Так, якщо «Дункан» покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.
– Знову «Дункан»! І як, цікаво, яхта, прибувши до затоки Туфолда, допоможе нам туди дістатися?
– Я не наполягаю на своїй пропозиції, і те, що кажу, роблю задля спільних інтересів, тож і готовий вирушити в путь за першим наказом, – ухильно відповів Айртон після хвилини розмірковувань.
І він схрестив руки на грудях.
– Це не відповідь, Айртоне, – зауважив Гленарван. – Відкрийте нам ваші плани, і ми їх обговоримо. Що ви пропонуєте?
– Я пропоную таке: з огляду на наше скрутне становище вважаю за правильне не ризикувати, а чекати тут на допомогу, – розпочав Айртон спокійним упевненим голосом. – Ця допомога може надійти до нас лише із «Дункана». Нам варто тут отаборитися, а хтось має поїхати й віддати наказ Тому Остіну вирушити до затоки Туфолда.
Така пропозиція спантеличила мандрівників, а Джон Манглс не приховував свого невдоволення.
– За цей час, – вів далі Айртон, – вода в Снові спаде, і ми перейдемо її бродом або збудуємо човна і перепливемо. Ось такий мій план, сер.
– Що ж, Айртоне, – мовив Гленарван. – Ваша пропозиція заслуговує на обговорення. Та в неї є велика вада: зволікання. Зате ми можемо уникнути реальної небезпеки. Що скажете, друзі мої?
– Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, – звернулась Гелена до майора. – Від початку обговорення ви не зронили жодного слова.
– Як вас цікавить моя думка, то скажу так: я підтримую план Айтрона, бо він мислить як людина розумна та обачна.
Усі здивувалися Мак-Наббсовій відповіді, адже досі він весь час виступав проти боцмана. Здивований Айртон кинув на майора швидкий погляд. Паганель, Гелена, матроси, які й до того були на боці Айртона, тепер перестали вагатися, майорові слова розвіяли їхні останні сумніви.
Гленарван оголосив, що боцманів план схвалено.
– То що, Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви вже також згідні, що найліпше отаборитися на березі ріки й чекати на засоби переправи?
– Так, – відповів Джон Манглс, – тільки якщо наш гонець перепливе Снові.
Усі звернули погляди на боцмана. Той зухвало посміхнувся.
– Нашому гінцеві не доведеться переправлятися через річку, – сказав він.
– Тобто? – здивувався Джон Манглс.
– Він повернеться на Люкновську дорогу і попрямує до самого Мельбурна.
– Двісті п’ятдесят миль пішки! – скрикнув молодий капітан.
– Ні, верхи, – відповів Айртон. – У нас є кінь, на вигляд цілком здоровий кінь. За чотири дні він пройде цю відстань. Плюс два дні на перехід «Дункана» до затоки Туфолда і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш гонець повернеться разом із матросами.