Діти капітана Гранта
Шрифт:
Майор на слова боцмана лише схвально кивав головою, що вельми здивувало Джона Манглса. Отож усі підтримали боцмана, залишалося тільки виконати цей план.
– Тепер, друзі, – сказав Гленарван, – треба обрати гінця. Я не приховую – завдання його важке й небезпечне. Хто ладен ризикнути собою заради товаришів? Хто відвезе наш наказ до Мельбурна?
Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт одразу ж висловили бажання вирушати в путь. Особливо наполягав Джон Манглс. Але тут озвався Айртон, що досі лише мочки слухав.
– Я знаю цей край. Не раз я блукав місцями пустельними й небезпечними. Я виберусь із такої халепи, де
– Браво, Айртоне – мовив Гленарван. – Ви розумна й смілива людина, і неодмінно доможетесь свого.
Було очевидно: боцман здатен виконати це складне завдання краще за будь-кого в загоні. Усі погодилися з цим. Тільки Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон знадобиться під час розшуків слідів «Британії» і капітана Гранта. Та майор відповів, що експедиція залишатиметься на місці до повернення Айртона. Отже, відсутність боцмана аж ніяк не може зашкодити пошукам капітана Гранта.
– То рушайте в путь, Айртоне, – мовив Гленарван. – Не баріться і повертайтеся через Іден до нашого табору.
Очі боцмана переможно зблиснули. Айртон відвернувся, та Джон Манглс помітив цей радісний блиск. Молодий капітан лиш інстинктивно відчував, як зростає його недовіра до боцмана.
Айтрон тимчасом збирався в дорогу. Йому допомагали матроси: один порався біля коня, другий готував харчі. Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до затоки Туфолда і рекомендував Айртона як людину, що заслуговує на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав надати матросів з «Дункана» у розпорядження Айртона.
Та щойно він приготувався це написати, як Мак-Наббс, що не відривав погляду від кузена, спитав якимсь особливим тоном, як той пише ім’я «Айртон».
– Так, як воно вимовляється, – відповів Гленарван.
– Це помилка, – спокійно заперечив майор, – воно вимовляється «Айртон», а пишеться «Бен Джойс»!
Розділ XX. «Ландія! Зеландія!»
Ім’я «Бен Джойс» пролунало як грім серед ясного неба. Айртон рвучко випростався. У його руці блиснув револьвер. Пролунав постріл. Гленарван упав. У лісі почалася стрілянина.
Джон Манглс і матроси, що спершу розгубилися через раптовий постріл, кинулись на Бена Джойса, але зухвалий злочинець уже зник і приєднався до своєї ватаги, що розсипалася по заліску камедних гігантів.
Намет не міг захистити від куль, тож довелося відступити. Легко поранений Гленарван звівся на ноги.
– У фургон! У фургон! – крикнув Джон Манглс, тягнучи за собою Гелену і Мері Грант, й незабаром вони опинились у безпечному місці за збитими з грубих дощок стінками фургона.
Джон Манглс, майор, Паганель, обидва матроси схопили карабіни і, ховаючись за фургоном, приготувалися відбивати напад каторжників. Олбінет поквапився приєднатися до захисників.
Усе відбулося миттєво. Джон Манглс
Майор із Джоном Манглсом прочесали місцевість аж до лісу, але нікого не було видно. Залишились тільки численні сліди ніг на землі, та курився рушничний запал. Майор, людина обачна, затоптав його, адже знав, що навіть через одну іскру в цьому сухому лісі може спалахнути страшна пожежа.
– Каторжники зникли, – промовив Джон Манглс.
– Так, – озвався майор, – і це мені не до вподоби. Я волів би зустрітися з ними віч-на-віч: не такий страшний тигр на рівнині, як гадюка у високій траві. Огляньмо чагарник біля фургона.
Майор і Джон Манглс прочесали довкола всю місцевість. Від заліску до берегів Снові нікого не було. Здавалось, ватага Бена Джойса зникла, наче зграя хижих птахів. Це зникнення було надто дивне, аби мандрівники могли почуватись у безпеці. Тому вирішили пильнувати. Фургон – справжнісінька фортеця, що загрузла в болоті, – став осередком табору. Двійко людей щогодини змінювалися на варті.
Насамперед Гелена і Мері перев’язали Гленарванові рану. Коли чоловік упав од кулі Бена Джойса, леді Гелена з жахом кинулася до коханого. Та швидко опанувавши істерику, ця мужня жінка допомогла пораненому дійти до фургона. Майор ретельно оглянув рану і пересвідчився, що куля не зачепила ні кістки, ні м’язів. Відкрилась сильна кровотеча, але Гленарван, без особливих зусиль рухаючи пальцями і передпліччям, заспокоїв дружину і друзів.
Настав час обговорити ситуацію, що склалася. Мюльреді й Вільсон залишилися на варті, інші ж мандрівники сяк-так розмістились у фургоні і звернулись до майора, щоб той усе пояснив.
Перш ніж починати розповідь, Мак-Наббс повідав леді Гелені про втечу банди каторжників із Пертської в’язниці, про те, як вони з’явились у провінції Вікторія, і про те, що катастрофа поїзда на Кемденському мості – справа їхніх рук. Він показав їй числа «Австралійської і Новозеландської газети», які придбав у Сеймурі, і додав, що поліція пообіцяла винагороду (сто фунтів) за голову Бена Джойса – небезпечного бандита, який зажив лихої слави через скоєння великої кількості тяжких злочинів.
Та як Мак-Наббс дізнався, що боцман Айртон є Беном Джойсом? Саме це найбільше всіх цікавило. Майор розповів таке.
З першої ж миті знайомства з боцманом Мак-Наббс нутром відчув до нього недовіру. Два-три незначних епізоди, погляд, яким боцман обмінявся із ковалем біля річки Вімерри, його прагнення обходити десятою дорогою населені пункти, наполягання викликати «Дункан» на східне узбережжя, загадковий мор тварин, якими він опікувався, – це, а також якесь внутрішнє напруження боцмана в його словах і вчинках викликали підозри. Та до минулої ночі Мак-Наббс не знав, у чому саме він підозрює Айртона.
Уночі, продираючись крізь високі кущі, майор наблизився до підозрілих тіней. За півмилі від табору у фосфоричному сяйві грибів він побачив трьох людей, що розглядали сліди на землі. Серед них Мак-Наббс упізнав коваля із Блек-Пойнта. «Це вони», – сказав один. «Угу, – відповів інший, – он і трилисник на підкові». – «Еге ж, слід тягнеться від Вімерри». – «Усі коні поздихали». – «Її так багато, що можна знищити кавалерійський полк!» «Еге ж, корисна ця рослина, гастролобіум…»