Діти Яфета
Шрифт:
«таємно» і «дуже таємно» про контакти Скоропад- ського не лише з гуртом В’ячеслава Казимировича, а й з полковником Зеленським, німцями Альвенслебе- ном і майором Гассе, про барона Кноррінга з близько-
го оточення гетьмана, який задля його справи щільно працює з американськими і англійськими банками; щоправда, відзначалося, «із московськими кругами гетьман не зноситься». Нерідко в ті папки з таємними грифами поряд з правдивими вістями прилітала
«качка», яка лопотіла бозна-звідки взятою чуткою про двадцятитисячну армію на теренах Чехії для Скоропадського,
Зелена жаба завидок ураз пристрибала, як дійшло про продаж Скоропадським жінчиного маєтку в Британії за двісті мільйонів німецьких марок; окрім завидок до Яфета була й зрозуміла тривога, бо ж за такі кошти чималенько різного можна вчинити.
Своя правда у віденському тижневику «Боротьба», в редагованій Володимиром Винниченком «Новій добі», у журналі «На переломі» Олександра Олеся, якому неймовірно хотілося чистий духовний простір в еміграції витворити, та все чомусь не завжди вдавало- ся. А найбільше дратувало В’ячеслава Казимировича, що замість зведення цільної, знаної вже раніше геть- манської держави, десь взялася єзуїтська потуга роз- дерти, розшарпати і розшматувати люд на «кляси» й
«прошарки», які мають між собою на смерть чубити- ся; звідси й хотіння у тій шарпанині від немочі власної частенько жар загребти чужими руками. Без вихиля- сів він викаже те Андрієві Жукові:
Сьогодні Винниченко на своїм «посліднім» від- читі заявив, що проти «української реакції» і «укра- їнської буржуазії» він готовий знов увійти в союз з Російською комуністичною партією. Отже ж, що дивуватися сій «буржуазії», — а принаймні тій її неідеалістичній частині, яка хоче їсти галушки укра- їнські не менше Винниченка зо всякими Р.К.П. і заключає союз чи то з Росією, чи то з Польщею.
Так було, так буде, доки в її духовнім життю провід вестимуть глупі хитруни типу Винниченків, Клименків і т. п., у яких єдиним щирим і нехитрим єсть їх зненависть до «панів»…
Ще Липинський полюбляв згадувати, як Сергій Єфремов передражнював манеру письма винниченко- вого:
Таж Винниченко не пензлем пише, а щіткою, — і Єфремов руками розмахував, як той щіткою незграб- но та неоковирно орудує.
Мило так і запобігливо всміхався Іван Полтавець- Остряниця, як був при правлінні Скоропадського генеральним писарем. А тут раптом долоні чомусь засвербіли, взяти самому в ті долоні булаву гетьмансь- ку захотілося: відколюється і власне козацтво засно- вує. То в Мюнхен переїжджає і дружбу з майбутнім міністром східних територій гітлерівської Німеччини А. Розенбергом заводить, то бачать його в оточенні монархістів російських, то подейкують про його пере- мовини ген з неблизькими куклукскланівцями…
Я нелегально вернувся в Україну і воював у Холодному Яру проти большовика, — каже він, і ніхто йому чомусь не вірить. Українське національне козаче товариство (УНАКОТО) невідомо звідки раптом має чималі кошти й починає діяти, окрім Австрії та Німеччини, у Фінляндії, Естонії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Болгарії, Марокко і навіть… Ватикані.
В’ячеслав Казимирович тепер багато писав. Писав, аж руку інколи зводило направець, він вставав, ходив кімнатою і розмахував тією рукою, мов гіпнотизер, що приспати хоче на сцені довірливого глядача-добро- вольця, а як уже зовсім від болю у грудях заливав очі піт, то пробував далі писати лежачи. Полтавцю- Остряниці він незадовго відповість:
«Основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть
Мов продовження давньої суперечки з Володи- миром Винниченком про «соціалізацію», «панів» та
«буржуїв», звучатимуть його слова з «Вступного слова до читачів з ворожих таборів», що передуватиме
«Листам до братів-хліборобів»:
«І памятайте Ви, інтелігенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня — провідна і прав- ляча — верства, яку Ви — представники народу — свої- ми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починається творення Держави Української, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви му- сите до народу притягнути і з народом в одну націю звя- зати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепарастичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська — соціялістична, націоналі- стична чи як би Ви її не називали — праця, буде кон- вульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом…»
Липинський тепер багато писав, писав сидячи, тоді лежачи, але як уже несила було, то диктував, а тоді прискіпливо, зиркаючи ревізором підозрілим на літе- ру кожну, чи нема тут до чого причепитися, вичитував текст і відправляв нарешті на пошту.
20
Оте роздоріжжя із казки згадалося мимовільно однодумцям Липинського, оте перехрестя, де камінь великий лежить і напис на ньому: «Направо підеш —
коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук, чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно і зверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи з боку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут не обрав би, однаково нема певності, що на кожній лож- кою мед сьорбатимеш.
Як утворили у Відні союз хліборобів-державників, то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом: треба якось помирити колишніх супротивників полі- тичних, претендентів імовірних на український геть- манський престол — ерцгерцога австро-угорського Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Виши- ваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачи- лося, що головнокомандувач збройних сил Скоропад- ський, довкола якого мали гуртуватися «українські державотворчі елементи», першим назустріч крок сту- пить, піде без гордині та зарозумілості і доручить Василеві Вишиваному під власним командуванням окрему військову операцію в Галичині. Тим паче, Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попе- редницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.
То була б добра дорога, порозумінням вистелена, на якій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-по- між заростей безтолкових та чагарів.
Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому, що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа не одна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінький виводок: і кожна з різномастої української еміграції каркала по-своєму, клювала розлючено час до часу
найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом, аж пір’я над ними знімалося.