Діти Яфета
Шрифт:
Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статуті й регламенті хліборобів-державників.
Не згоден, — головою крутив, — то може витво- ритися цілком авторитарний режим.
А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерц- герцогові накаркала про буцімто польську заангажо- ваність Липинського. Те до решти заплутувало клу- бок, який і так заколошматили. Поступово мінявся тон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і Василя Вишиваного. Цілком щиро звертався Липинський 1918 року до ерцгерцога:
В історії наша державність і наша нація все хита- лися між двома полюсами — сходом і заходом. Це хитання не
Спершу в березні 1921 року, ще вагаючись, сумні- ваючись і прискіпливо добираючи кожне слово, як потрібну цеглину муляр, що реставрує давню та цінну будову, Липинський дискутує з Василем Вишива- ним — хоча вже проривається мимовільно роздрату- вання:
Нам дуже дивно, що вас так сильно вразив неде- мократичний характер нашого статуту. Знаючи ваші колишні симпатії до большевизму, ми ніколи не при- пускали, що ви одночасно так шалено — як пишете — прив’язані до парляментаризму і демократизму.
Кілька разів брав Липинський і відкладав якнайда- лі від себе папір, коли мав відповісти на звинувачення в польськості, навіть хитруючи сам перед собою, вига- дував якийсь клопіт спішний, чай варив або брався за книгу, аби не писати лише, але змовчати на несправед- ливий закид уже просто не міг:
«Ви даєте пізнати в свому листі, що порвали Ви з нами між инчим тому, що ми «ідем з поляками». Не знаю, що Ви розумієте під словом «Поляки». Коли Ви говорите про наших спольщених українських поміщи- ків, то думаю, що вони мають таке саме право почува- ти себе Українцями і брати участь в українській полі- тиці, як Ви, або як Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрювати їх, що вони «стали Україн- цями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрювати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону.
Коли ж Ви під словом «Поляки» розумієте поль- ський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється про- вокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою прово- кації…»
У цій шпаркій суперечці мала вигартуватися істи- на, як у доброго коваля гартується залізо — зле, як недогріти метал на вогні, але недобре, коли перегріти, бо вийде той виріб зовсім м’яким і до діла ніяк непо- трібним. Андрія Білопольського, колишнього члена Української Центральної Ради, який в Бухаресті засновував союз хліборобів, Липинський ознайомлю- вав з перебігом подій:
— До мене приїздив Євген Харлампійович Чика- ленко намовляти нас до спільної акції з Василем Ви- шиваним, який тепер таку ширшу акцію задумує
Вельми непрості суперечки нуртували, пінилися і шуміли тоді поміж хліборобів-державників, те було рікою у весняну повінь, де стрімко котилися, зблис- куючи на сонці гребенями хвиль, бунтівні води, але вирувало все і кипіло суворо поміж двох берегів: або особу гетьмана персоніфікувати, як знову постане Українська держава, на площі Святої Софії, під дзво- нів віковічних урочистий передзвін; або зійтися на постаті гетьмана зараз, аби не нищив на корені справу розбрат.
Зійшлися на думці спільній нарешті, бо привид роз- брату не чекав навіть ночі, розгулював собі без страху вже серед білого дня… Зійшлися на постаті Скоропад- ського. Ще, правда, хтось заїкнувся: та він же зрікав- ся, є власноручно підписаний документ. Ні, твердили правники, він зрікся конкретної влади у певний час, через повстання, та ніде не написано, що зрікався гетьманства, що зрікся древнього роду свого гетьман- ського.
То була вже третя пропозиція Павлові Петровичу Скоропадському. По другій він справді зрікся посади, про першу, і то настійну йому пропозицію, знало вель- ми мало, навіть серед найближчих людей.
…Святкували двохсотліття Полтавської битви. Бучно так святкували, силячись витворити з Полтави
«город русской славы и русского оружия». Гримлять на могилах оркестри, імператор Микола ІІ, великий
князь Михаїл Олександрович, Фредерікс, Сухом- линов, Столипін, принц Ольденбурзький любуються почесним караулом у Ставці під містом. І тут комусь з царедворців стукнула в голову думка, що є добрий шанс удостоїтися високого благовоління: вірнопідда- ним малоросам зробити істинно царський дарунок — присвоїти спадкоємцеві древнього роду титул гетьма- на. Як не перебирали, а кращого, аніж полковник Павло Скоропадський, віднайти не змогли — флігель- ад’ютант імператора, бойовий офіцер, що зажив слави в минулу війну.
Ні, — тільки й сказав на пропозицію Скоропад- ський.
Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорсь- кої честі? Чи розуміє він, що ставить на кін свою кар’єру, своє майбуття?
Ні, — повторив Скоропадський, стиснувши зуби. Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супрово- джував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренова- ного на війні, уважного ока багато чого не могло при- ховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогах скрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже, хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і
«казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави не відбували й не приїздили, на вулиці, розташовані біля місця святкування, нікого не допускали, чимало їх дро- том колючим обгородили — то не приїхав господар землі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.
Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, він бойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющені очі і ще, як треба буде, не злякається глянути, але лялькою оперетковою та блазнем його не зробить ніхто.
Тож довго з ним провадили перемовини хлібороби- державники, довго не мали відповіді, довго важив і