Діти Яфета
Шрифт:
Потому розіграли багатоходову шахову комбіна- цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією, аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського губернатора, з яким приятелював давно, щоби пра- вильний папір написав, губернатор відповідно сказав справнику, а вже той губернаторові катеринославсь- кому янгольську характеристику надіслав. І став Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої
«Просвіти» — головувати, на всяк випадок, усе ж друзі відраяли.
Щоправда, один україноненависник потім донос про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра- вильна бомага, а вчителю,
Наступного разу Липинський з Дорошенком зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся- тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-
новича, Рильського, Драгоманова, — В’ячеслав Кази- мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziej'ow Ukrainy».
Я дякую вам, дякую красно, — зморшки на обличчі старого збігалися в тихій усмішці. — Уже навіть встиг купити п’ять примірників сеї книги та розіслати її добрим людям.
При мізерних його зарібках купляти книги по п’ять з половиною рублів і дарувати — таки непросто… Липинський з тихим благоговінням оглядав скромне помешкання Михальчука, де збиралися найперші гро- мадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадця- ти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгома- нова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європі заложити вільну трибуну для українського слова…
Нині відпускаєши, — мовив Михальчук, похи- ливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якому пророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить; і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещенні немовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар і навколо престолу з ними обходять, набували цієї миті якогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого, літами причавленого могіканина українського руху невидимими руками перекладалася на плечі молодих…
Нині відпускаєши, — мовив старий Михальчук, і Липинському чомусь шкрябонуло у горлі, мов судо- рожно пробував він, та ніяк не міг проковтнути льо- динку.
4
Якщо теслею рішився ти бути, то грати-співати мусить у твоїх руках сокира: коли тешеш дошку чи бруса і до відбитку шнура дійшов, має не тріска вже, а справжнісінька стружка з-під леза жалкого, звива-
ючись, вилітати; тоненька така, аж просвічується, мов папір цигарковий. А якщо на чепіги плуга руки поклав, мусить скиба, зблиснувши чорним крилом воронячим, лягати рівнесенько, мов долонями ще приплескана, — тоді й боронувати славненько, і зерня прокльовуватимуться прудко та весело…
І такий же труд, як у теслі чи ратая, у тебе, В’ячеславе, має бути, тільки не руки пухнутимуть, а голова, заблукає сон нічними стежками, часто-густо не втрапить, не впізнає і мимо пройде повз твої вікна. А не менше, ніж теслі чи ратаєві, поту стіче, допоки витешеш і зведеш разом з такими ж донкіхотами отой дім державний, який досі хіба в думках, та засієш довкола спрагле поле зерном добрим, без прілого зо- всім і без куколю.
«Борисові Грінченкові. Село Затурці
Почта Торчин Волинської Губернії
Високоповажаний Добродію!
Щиро та сердечно дякую Вам за прислані книжки, вели- кі се радощі для мене одержати від Вас таку памятку; а до того у мене все на гадці було, як тільки видужаю, собі сі книжки дістати, бо це все нові видання і я німи дуже ціка- вився, аж ось така люба несподіванка! Особливо я зрадів Вашій книжці «Перед широким світом», вона незвичайно цікава для мене не тільки з боку теоретичного — се така свіжа, здорова критика нашої літератури —
Навесні 1908 року В’ячеслав Казимирович розка- зує потішено Михайлові Грушевському:
— Хоч не хтів би я займати Вам дорогого часу, проте не можу вдержатися від того, щоб не поділитись з Вами, Пане Професоре, тим радісним вражінням,
яке зробила на мене та переміна в напрямі розвою національної свідомості, яку я помітив в нашій глухій (33 верстви від залізниці!) околиці. На нашу маленьку почту приходить чотири примірники
«Ради», яка частенько доходить до передплатників «в плачевном состоянії», з виразними слідами пильного читання…»
З Василем Доманицьким чимало років і дружив, і співпрацював, інколи незлостиво над ним піджартову- вав, деякі спільні проекти у них провалювалися, але й шмат добрих діл лишався за спиною.
— Ви собі ще граблі причепили б збоку, — бурчав якось Липинський. — Історик і літератор, коопера- тивний діяч і автор праць з середньовічного козацтва, видавець, шевченкознавець і дослідник творчості Марка Вовчка… От якби тільки в песимізм менше впадали.
Але й на добре слово В’ячеслав Казимирович не ску- пився товаришеві. «Велике, велике діло, — писав із Затурців, а вже дописував із Закопаного Липинсь- кий, — зробили Ви, Василю Миколаєвичу, поклавши стільки праці на видання «Кобзаря», і праця Ваша не пропадає, — це я вповні оцінив тільки тепер, коли побачив, що «Кобзарь» робить на селі, та й не тільки на селі, а й всюди у нас. Люде тут за «Кобзарем» про- сто побиваються; я таку штуку надумав: на ці гроші, що я призначив на памятник, буду виписувати по кілька примірників «Кобзаря», а надто від кожного на памятник буду стягати, таким чином і на памятник дещо можна зібрати, і «Кобзарь» розходитиметься. Перед кількома днями виписав я від д. Степаненка на 6 крб. «Кобзарів» і просив його, щоб він мені його 5 штук по 60 коп., а 2 по 1 рублю 50 коп. прислав. Тут не стільки в грошах, скільки в передмові (біографії) діло; подумайте собі, яке це важне при збіранні на
памятник. Не знаю тільки, чи вже випустили в про- даж це видання; якщо ні, то змилуйтесь, Василю Миколаєвичу, промовте їм до розуму, най не мари- нують, бо це святе діло; я певний, що за пару (не кіль- ко) місяців можна 3 вид. робить».
Інколи набігали гарячі теми, що самі просилися на папір, і його, капосного, ніяк не випадало відкласти десь убік, до ліпших часів, як буде настрій — той настрій, чого доброго, ще загуляє та припізниться, чи зовсім забудькою стане… У Липинського з обурення аж права долоня чомусь стала чесатися, як оповіли йому злі наміри про Берестечко. Річницю трагедії чорносотенці воліли б відзначити як потугу «исконно- го русского народа за исконное православие». Ніяких сторінок української долі тут нема, хіба тільки злі вороги Москви довго ґрунт готували: «къ уничтоже- нію русскаго народа, стали пропагировать въ рус- скомъ народе идею національнаго отщепенства. Идея изменника Мазепы дала неожиданные для самыхъ немцевъ плоды. Нашлись среди галицко-русскаго населенія люди, которые за іудины сребренники отреклись русской народности и положили основаніе подъ «украинскій» народъ, развращая русскій народъ края извращеніемъ исторіи. Съ помощью правитель- ственныхъ пособій воспитались кадры молодежи въ слепой ненависти ко всему русскому…»