Діти Яфета
Шрифт:
По обіді у кабінеті гетьмана було куди вужче коло осіб і тепер говорили про справи, що аж ніяк не стосу- валися винних сортів та концертів. Гетьмана цікавила думка Івана Шишманова про ймовірного українського посла в болгарській столиці, його сприйняття як бол- гарським царем та спадкоємцем престолу, так і голов- ними політичними партіями.
Скоропадський не крився з думками, бо однаково професор Шишманов, зять Михайла Драгоманова, добре знався на обставинах життя не лише софій- ських, а й київських — не таке вже й велике тут това- риство посольське, до того ж родина у Києві, теща Шишманова до останніх часів тут мешкала.
В’ячеслав Липинський мав заступати місце посла в австрійській столиці.
Та й в інших посольствах не без мороки, — про- вадив так само відверто гетьман. — З Туреччиною в нас зараз проблема.
У Стамбул намічено було посилати Кістяківського, але йому не випадало, на жаль, тож розглядали канди- датуру Суковкіна. В гетьмана чомусь до нього якась пересторога виникла, він навіть не міг її сам собі пояснити, просто інтуїтивне передчуття. То згодом з’ясується, що інтуїція цього разу була безпомильною. На зустрічі з місцеблюстителем патріаршого пре- столу в Стамбулі посол Суковкін запевнятиме влади- ку, що Україна хоч відійшла від Росії, але церква лишилася у злуці з російською, під головуванням мос- ковського патріарха. Діловодство в посольстві теж накаже вести російською, бо, мовляв, українською в його штаті не тямлять. А на посольській яхті в присут- ності багатьох гостей не під наш національний гімн, а під гучне «Боже, царя храни» підніме, замість укра-
їнського, чомусь андріївський прапор.
Уже ближче з Іваном Шишмановим зазнайомився В’ячеслав Липинський в час наступних зустрічей.
Не лякливий, війна давно ті страхи відігнала, справніше від ворожки на яйцях… Однак не криюся — їхати в Відень у такій ситуації моторошно. Та я не про те, з іншого приводу хотів пораду почути, у вас досвід свій розбудови країни. Є в нас держава, але не ухвале- но українських нагород. Маємо намір орден українсь- кий заснувати — хрест золотий, з блакитною емаллю, бо здавна то національні кольори. Ось малюнок, над ним, власне кажучи, вже попрацював Токаржевсь- кий, він знавець геральдики неабиякий. Але важливо також, як мовиться, думку почути збоку…
У професора Шишманова, недавнього міністра освіти Болгарії, свої запитання до В’ячеслава Липинського.
Мене цікавить сьогоднішній дух люду вашого. Ви ж, пам’ятається, жили на Уманщині, зовсім близь- ко шевченківських місць, хіба з півсотні верст від Моринців чи Кирилівки… А я писав наукові розвідки про Тараса Григоровича, в тих нинішніх тридцяти восьми перекладах Шевченка болгарською мовою десь там і моя часточка є…
На прощання, напише згодом Шишманов, «Липин- ський подарував мені свою книгу про українську опо- лячену аристократію».
Гетьман Павло Скоропадський тоді, по обіді в садо- вій альтанці, під тенькання і пересвист безтурботних синиць у прочиненому вікні,
Дмитро Дорошенко перед тим уже не раз наполя- гав, аби міністром закордонних справ призначили В’ячеслава Липинського.
Його авторитет, — казав Дорошенко гетьмано- ві, — стоїть так високо у всіх українських національ- них партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якій комбінації зложення нового складу кабінету міні- стрів.
Тиху посмішку з-під невеликих русих, майже біля- вих вус Павла Скоропадського викликали ці мовлені без лукавства слова. А посміхнувся гетьман з того, що коли однопартійці просували один одного, соціаліст- федераліст Дорошенко клопотався за «чужака» з Української хліборобсько-демократичної партії.
Не давав спокою Дмитро Дорошенко і самому Липинському:
Ідіть міністром, а я зголошуюся у заступники.
То не моє, — крутнув головою В’ячеслав Кази- мирович.
Тоді я йду міністром, а ви станьте товаришем міністра.
І на це не дістав згоди.
Не так лякала Липинського ноша, яка могла тяга- рем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вже при ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й на- вально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, що збурювалася і закипала від снарядних вибухів, опісля запалення легень), та ноша — туберкульоз — назавше буде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди й ніколи.
А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусь справу він просто не міг.
Згодився лишень, коли запропонували очолити посольство в Австро-Угорщині.
Як розпакував валізи у віденському готелі
«Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути в справи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить, офіційно-канцелярського, із зверненням незвичним до людини, з якою балакав досі на приятельських тонах.
«Відень 8 липня 1918 р.
До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ Української Держави
Сповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня 1918 року о годині 5 по полудню я представлявся Пану Міністру Закордонних Справ Австро-Угорської Монархії Буріану і вручив йому вірітельну грамоту, котра була їм принята.
Посол Української Держави у Відні
Вячеслав Липинський».
7
Ще перед тим, як пакувати свої віденські валізи, що все норовили пухнути від конче потрібних на позірний погляд документів та рукописів, В’ячеслав Липинський зустрівся з гетьманом.
Усе ж не в чисте поле їдете, — говорив Скоропад- ський неспішно, мов перед тим, як вимовити слово, сперш приглядався до нього придирливо, а чи таке воно, чи потрібної масті, і ця неспішність та душевна певність додавали казаному ваги. — У Відні, так уже судила історія, чимало нашої інтелігенції осіло, людей з міцним українським стрижнем, що гурту тримають- ся років сорок, напевне, з часу заснування там сту- дентського товариства «Січ». Бо в нас тут у кожного своя теорія, яка обов’язково чубиться та суперечить іншій, але кожен із затятістю правовірного мусульма- нина істинною числить тільки свою… Бідний Олександр Македонський вкупі із Чингіс-ханом без теорій будували свої великі держави.