Дівчинка з Землі
Шрифт:
Головасти плавали біля поверхні води і висовували назовні голодні пащі.
— Знову жерти захотіли, — сказав Зелений. — Скоро за нас візьмуться.
Під обід головасти досягли двох з половиною метрів завдовжки і доїли перший ящик із водоростями.
— Могли б попередити, — бурчав Зелений, маючи на увазі розвідників. — Адже знали й думали: нехай фахівці помучаться.
— Не може бути! — обурилась Аліса, якій розвідники на прощання подарували вирізану з дерева модель всюдихода, шахи з кістки викопного паралелепіпеда, ножик для розрізування
— Ну що ж, побачимо, — сказав по-філософському Зелений і пішов перевіряти двигуни.
Надвечір довжина головастів досягла трьох з половиною метрів, їм уже важко було плавати в басейні, і вони погойдувались на дні, спливаючи, тільки щоб схопити жмут водоростей.
Спати я йшов із важким передчуттям, що головастів до зоопарку мені не довезти. Перший звір виявився колом. Космос часом загадує загадки, які простому земному зоологові не по зубах.
Встав я раніше за всіх. Навшпиньки пройшов коридором, згадуючи страхіття, які мене мучили вночі. Мені снилося, що головасти стали довші за “Пегаса”, виповзли назовні, летять поряд із нами в космосі й ще намагаються проковтнути наш корабель.
Я відчинив двері в трюм і з секунду стояв на порозі, оглядаючись, чи не виповзе із-за рогу головаст.
Але в трюмі стояла тиша. Вода в басейні була спокійна. Я підійшов ближче. Тіні головастів, завдовжки метри по чотири, не більше, темніли на дні. У мене від серця відлягло. Я взяв швабру й поворушив нею у воді. Чому головасти не рухаються?
Швабра уперлася в одного з головастів, і він легко відплив убік, притиснувши до протилежної стінки басейну своїх родичів. Ті навіть не ворухнулися.
“Подохли, — збагнув я. — І, напевно, від голоду”.
— Ну й що, тату? — спитала Аліса.
Я озирнувся. Аліса стояла босоніж на холодному пластику, і замість відповіді я сказав:
— Негайно взуй що-небудь на ноги, застудишся.
Тут відчинилися двері, і зайшов Полосков. У нього за плечем виднілася вогненна борода Зеленого.
— Ну й що? — хором спитали вони.
Аліса побігла взувати черевики, а я, не відповідаючи товаришам, спробував розштовхати непорушного головаста. Тіло його, мов порожнє, легко плавало по басейну. Очі були заплющені.
— Здохли, — сказав зажурено Зелений. — А ми так старалися, перетягували їх учора! А я ж попереджав.
Я перевернув головаста шваброю. Це було неважко зробити. Плямисте пузо головаста було розрізане вздовж. У басейні плавали лише шкури чудовиськ, які зберігали форму їхніх тіл, бо тверда луска, що вкривала їх, не давала шкурам згорнутися.
— Ого! — мовив Зелений, оглядаючись. — Вони вилупились.
— Хто? — спитав Полосков.
— Якби ж я знав!
— Послухай, професоре Селезньов, — звернувся до мене офіційно капітан Полосков, — судячи з усього, я підозрюю, що на моєму кораблі знаходяться невідомі чудовиська, які ховалися в так званих
Я перевернув шваброю решту головастів. Вони теж були порожні.
— Не знаю, — чесно зізнався я.
— А коли ти прийшов сюди, двері були зачинені чи відчинені?
У голові в мене панувало замішання, і я відповів:
— Не пам’ятаю, Полосков. Може, й зачинені.
— Діла! — сказав Полосков і поквапився до виходу.
— Ти куди? — спитав Зелений.
— Обшукувати корабель, — відповів Полосков. — І тобі раджу оглянути машинне відділення. Тільки озбройся чим-небудь. Невідомо, хто виводиться із головастів. Може, дракони.
Вони пішли, а через кілька хвилин Полосков вернувся бігом і приніс мені бластер.
— Чим чорт не жартує, — сказав він. — Алісу я замкнув би в каюті.
— Ще чого бракувало! — заперечила Аліса. — У мене є теорія.
— І слухати не хочу твоїх теорій, — мовив я. — Ходімо в каюту.
Аліса пручалася, як дика кішка, але ми все-таки замкнули її в каюті й заходилися обшукувати приміщення.
Це дивно, як багато трюмів, відсіків, коридорів та інших приміщень таїться в порівняно невеликому експедиційному кораблі! Ми втрьох, прикриваючи один одного, витратили три години, аж поки оглянули весь “Пегас”.
Чудовиськ ніде не було.
— Ну що ж, — сказав я тоді, — давайте поснідаємо, а тоді оглянемо корабель іще раз. Кудись же вони повинні були дітися.
— Я теж снідатиму, — озвалась Аліса, яка чула нашу розмову по внутрішньому телефону. — Випустіть мене з ув’язнення.
Ми випустили Алісу і провели під конвоєм до кают-компанії. Перед тим як почати сніданок, ми замкнули двері і поклали бластери біля себе на столі.
— Чудеса! — промовив Полосков, починаючи їсти манну кашу. — Куди вони сховалися? Може, в реактор? Чи вилізли назовні?
— Зловісні чудеса, — додав Зелений. — Чудеса не в моєму стилі. Мені з самого початку головасти не сподобалися. Передай мені кавник.
— Боюся, що цієї загадки нам ніколи не розв’язати, — сказав Полосков.
Я кивнув на знак згоди.
— Ні, розв’язати, — втрутилася Аліса.
— Ти вже мовчи.
— Не можу мовчати. Якщо хочете, я їх знайду.
Полосков засміявся, і сміявся довго й щиро.
— Троє дорослих чоловіків шукали їх три години, а ти хочеш їх знайти сама.
— А так легше, — відповіла Аліса. — Побиймося об заклад, що знайду?
— А чого ж, побиймося, — сміявся Полосков. — На що хочеш?
— На бажання, — відповіла Аліса.
— Згода.
— Тільки я одна їх шукатиму.
— Ні в якому разі, — сказав я. — Нікуди ти одна не підеш. Ти що, забула, що по кораблю, можливо, бродять невідомі чудовиська?
Я був сердитий на розвідників з їхніми небезпечними жартами.
Сердитий на себе за те, що ліг спати і проґавив ту мить, коли оболонки головастів спорожніли.
Сердитий на Алісу з Полосковим, які затіяли дитячу суперечку в такий серйозний момент.