Дівчинка з Землі
Шрифт:
— Мені холодно вставати.
— Тоді зачекай. Я допишу і ввімкну.
— Не хочеш — Шушу попрошу.
— Ну попроси, — усміхнувся я.
І за хвилину раптом почув із сусідньої кімнати ніжний мікрофільмований голос: “…І ще був у Айболита собака Авва”.
Отже, Аліса все-таки встала і дотяглася до вимикача.
— Негайно ж назад у ліжко! — крикнув я. — Застудишся.
— А я в ліжку.
— Не можна обманювати. Хто ж тоді ввімкнув мікрофільм?
— Шуша.
Я дуже не хочу, щоб моя донька виросла брехливою. Я відклав роботу,
На стіні висів екран. Шуша орудував біля мікропроектора, а на екрані нещасні звірі товпилися під дверима доброго лікаря Айболита.
— Як ти примудрилася так його видресирувати? — щиро здивувався я.
— Я його і не дресирувала. Він сам усе вміє.
Шуша зніяковіло перебирав передніми лапами перед грудьми. Запала незручна мовчанка.
— І все-таки… — сказав я нарешті.
— Вибачте, — пролунав високий хриплуватий голос. Це говорив Шуша. — Але я справді сам навчився. Адже це неважко.
— Даруйте… — мовив я.
— Це неважко, — повторив Шуша. — Ви самі позавчора показували Алісі казку про короля богомолів.
— Ні, я вже не про те. Як ви навчилися говорити?
— Ми з ним тренувались, — пояснила Аліса.
— Нічого не розумію! Десятки біологів працюють із шушами, і ні разу жоден шуша не сказав ні слова.
— А наш Шуша і читати вміє. Умієш?
— Трохи.
— Він мені стільки цікавого розповідає…
— Ми з вашою донькою великі друзі.
— То чого ж ви так довго мовчали?
— Він соромився, — відповіла за Шушу Аліса.
Шуша опустив очі.
ПРО ОДНУ ПРИМАРУ
Ми влітку живемо у Внуково. Це дуже зручно, бо туди йде монорейка і від неї до дачі п’ять хвилин ходу. В лісі, по другий бік дороги, ростуть бабки й красноголовці, та їх менше, аніж грибників.
Я приїздив на дачу просто із зоопарку і замість відпочинку потрапляв у вир тамтешнього життя. Центром його був сусідський хлопчик Коля, який славився на все Внуково тим, що відбирав у дітей іграшки. До нього навіть приїжджав психолог із Ленінграда й написав потім дисертацію про хлопчика Колю. Психолог вивчав Колю, а Коля їв варення і скиглив цілу добу.
Я привіз йому з міста триколісну фотонну ракету, щоб він менше пхинькав. Крім того, там жили Колина бабуся, яка любила поговорити про генетику й писала роман про Менделя, Алісина бабуся, хлопчик Юра та його мама Карма, троє близнят із сусідньої вулиці, що співали хором у мене під вікном, і, нарешті, примара.
Примара жила десь під яблунею і з’явилася порівняно недавно. У примару вірили Аліса й Колина бабуся. Більше ніхто в неї не вірив.
Ми сиділи з Алісою на терасі й чекали, поки новий робот Щолковської фабрики приготує манну кашу. Робот уже двічі перегорав, і ми разом з Алісою лаяли фабрику, але самим поратись не хотілося, а бабуся наша поїхала в театр.
Аліса сказала:
— Сьогодні він прийде.
— Хто — він?
— Мій примар.
— Примара —
— Добре, — не стала сперечатися Аліса. — Нехай буде мій примара. А Коля відняв у близнят горіхи. Хіба це не дивно?
— Дивно. Так що ти казала про примару?
— Він хороший.
— У тебе всі хороші.
— Окрім Колі.
— Ну, окрім Колі… Я думаю, якби я привіз вогнедишну гадюку, ти б із нею теж подружилася.
— Напевно. А вона добра?
— З нею ще ніхто не зміг про це поговорити. Вона живе на Марсі й бризкається киплячою отрутою.
— Мабуть, її скривдили. Навіщо ви забрали її з Марса?
Тут я нічого відповісти не зміг. Це була чиста правда. У гадюки не питали, коли забирали її з Марса. А вона дорогою зжерла улюбленого собаку корабля “Калуга”, за що її зненавиділи всі космонавти.
— Ну, то що ж примара? На що вона схожа? — перемінив я тему.
— Вона ходить, тільки коли темно.
— Авжеж. Це споконвіку так. Наслухалась ти казочок Колиної бабусі…
— Колина бабуся мені лише про історію генетики розказує. Які були на Менделя гоніння.
— До речі, а як реагує твоя примара на півнячий крик?
— Ніяк. А чому?
— Розумієш, порядна примара мусить щезати зі страшними прокльонами, коли на світанку прокричить півень.
— Я спитаю в неї сьогодні про півня.
— Ну добре.
— І я сьогодні ляжу трохи пізніше. Мені треба поговорити з примарою.
— Будь ласка. Гаразд, пожартували, і годі. Робот уже кашу переварив.
Аліса сіла до каші, а я — до вчених записок Гвіанського зоопарку. Там була вельми цікава стаття про укусамів. Революція в зоології, їм пощастило домогтися розмноження укусамів у неволі. Діти народжувались темно-зеленими, хоч у обох батьків панцир був голубий.
Стемніло. Аліса сказала:
— Ну, я пішла.
— Ти куди?
— До примари. Ти ж обіцяв.
— А я думав, що ти пожартувала. Ну, коли тобі так треба в сад, то вийди, тільки вдягни кофтинку, а то холодно стало. І щоб не далі яблуні.
— Куди ж мені далі? Він мене там чекає.
Аліса побігла в сад. Я краєм ока стежив за нею. Мені не хотілося вторгатись у світ її фантазій. Нехай її оточують і примари, й чарівниці, й відважні рицарі, й добрі велетні з казкової голубої планети… Звичайно, якщо вона лягатиме спати вчасно і нормально їстиме.
Я погасив світло на веранді, щоб воно не заважало мені пильнувати Алісу. Ось вона підійшла до яблуні, старої і гіллястої, й стала під нею.
І тут… Від стовбура яблуні відділилася голуба тінь і рушила їй назустріч. Тінь наче пливла в повітрі, не торкаючись трави.
Наступної миті, схопивши щось важке, я вже біг униз сходами, перестрибуючи через три приступки. Це мені вже не подобалося. Або це чийсь не дуже дотепний жарт, або… Що “або”, я не придумав.
— Обережніше, тату, — гучно прошепотіла Аліса, зачувши мої кроки. — Ти його злякаєш.