Дівчинка з Землі
Шрифт:
Я схопив Алісу за руку. Переді мною танув у повітрі голубий силует.
— Тату, що ти наробив! Адже я його мало не врятувала.
Аліса ганебно ревла, поки я ніс її на терасу.
Що це було під яблунею? Галюцинація?..
— Навіщо ти це зробив? — рюмсала Аліса. — Ти ж обіцяв…
— Нічого я не зробив, — відповів я, — примар не буває.
— Ти ж сам його бачив. Чому ти говориш неправду? А він же не витримує коливань повітря. Хіба ти не розумієш, що до нього треба поволеньки підходити, щоб його вітром не здуло?
Я не знав, що відповісти. В одному був певен:
— А він тобі листа передав. Тільки я його тобі тепер не дам.
— Якого ще листа?
— Не дам.
Тут я помітив, що в кулаці у неї затиснутий аркуш паперу. Аліса глянула на мене, я на неї, і потім вона все-таки дала мені аркуш.
На аркуші моєю рукою було написано розклад годування червоних крумсів. Я шукав цей аркуш уже три дні.
— Алісо, де ти знайшла мою записку?
— А ти переверни її. У примари паперу не було, і я дала йому твій.
На звороті незнайомою рукою було написано по-англійському:
“Шановний професоре!
Я беру на себе сміливість звернутися до Вас, бо опинився в прикрому становищі, з якого не можу вийти без сторонньої допомоги. На жаль, я не можу також і покинути кола радіусом один метр, центром якого є яблуня. Побачити ж мене в моєму жалюгідному становищі можна тільки в темряві.
Завдяки Вашій доньці, чуйному і вразливому створінню, мені пощастило нарешті встановити зв’язок із зовнішнім світом.
Я, професор Куракі, став жертвою невдалого експерименту. Я проводив досліди по передачі речовини на далекі відстані. Мені вдалося переправити з Токіо до Парижа двох індичок і кицьку. Їх благополучно прийняли мої колеги. Проте того дня, коли я вирішив перевірити експеримент на собі, пробки в лабораторії перегоріли саме під час експерименту, й енергії для переміщення виявилося недостатньо. Я розсіявся у просторі, причому моя найбільш концентрована частина знаходиться в районі Вашої шанованої дачі. В такому прикрому стані я перебуваю вже другий тиждень, і, без сумніву, мене вважають загиблим.
Благаю Вас, негайно після одержання мого листа пошліть телеграму в Токіо. Нехай хто-небудь замінить пробки в моїй лабораторії. Тоді я зможу матеріалізуватися.
Заздалегідь вдячний
Куракі”.
Я довго вглядався в темряву під яблунею. Потім спустився з тераси, підійшов ближче. Блідо-голубе, ледь видиме сяйво погойдувалося під стовбуром. Придивившись, я розгледів силует людини. “Примара” благально, як мені здалося, здіймала до неба руки.
Більше я не став гаяти часу. Я добіг до монорейки і зі станції провідеофонив у Токіо.
Вся ця операція забрала десять хвилин.
Вже дорогою додому я згадав, що забув укласти Алісу. Я наддав кроку.
На терасі світла не вимкнули.
Там Аліса показувала свій гербарій і колекцію метеликів невисокому виснаженому японцеві. Японець тримав у руках каструльку і, не зводячи очей з Алісиних скарбів, делікатно їв манну кашу.
Побачивши мене, гість низько вклонився і сказав:
— Я професор Куракі, ваш довічний слуга. Ви і ваша донька врятували мені життя.
— Так,
— Вірю, — відповів я. — Дуже приємно познайомитися.
ЗНИКЛІ ГОСТІ
Підготовка до зустрічі лабуцільців проходила урочисто. Ще ні разу Сонячної системи не відвідували гості з такої далекої зірки.
Першою сигнали лабуцільців прийняла станція на Плутоні, а через три дні з’язок із ними встановила Лондельська радіообсерваторія.
Лабуцільці були ще далеко, але космодром Шереметьєво-4 був повністю готовий до їхнього прийому. Дівчата з “Червоної троянди” прикрасили його гірляндами квітів, а слухачі Вищих поетичних курсів відрепетирували музично-літературний монтаж. Усі посольства забронювали місця на трибунах, і кореспонденти ночували в буфеті космодрому.
Аліса жила неподалік, на дачі у Внуково і збирала гербарій. Вона хотіла зібрати гербарій кращий, аніж зібрав Ваня Шпіц зі старшої групи. Тож Аліса не брала участі в підготовці урочистої зустрічі. Вона навіть нічого не знала про неї.
Та й сам я до зустрічі не був прямо причетний. Моя робота почнеться потім, коли лабуцільці приземляться.
А тим часом події розгорталися так.
8 березня лабуцільці повідомили, що виходять на колову орбіту. Приблизно в цей час і сталася трагічна випадковість. Замість лабуцільського корабля станції наведення засікли зниклий два роки тому шведський супутник “Нобель-29”. Коли ж помилку було виявлено, з’ясувалося, що лабуцільський корабель зник. Він уже пішов на посадку, і зв’язок із ним тимчасово урвався.
9 березня о 6.33 лабуцільці повідомили, що приземлилися в районі 55°20? північної широти і 37°40? східної довготи за земною системою координат, з можливою похибкою в 15, тобто неподалік від Москви.
Надалі зв’язок припинився, і поновити його, за винятком одного випадку, про який я скажу згодом, не вдавалося. Виявляється, земна радіація шкідливо впливала на прилади лабуцільців. Тої ж миті сотні машин і тисячі людей кинулися в район посадки гостей. Дороги були забиті охочими знайти лабуцільців. Космодром Шереметьєво-4 спорожнів. У буфеті не лишилося жодного кореспондента. Небо Підмосков’я кишіло вертольотами, гвинтокрилами, орнітоптерами, вихорольотами та Іншими літальними апаратами. Здавалося, хмари велетенських комарів нависли над землею.
Якби навіть корабель лабуцільців пішов під землю, його все одно виявили б. Та його не знайшли.
Жоден із тутешніх жителів не бачив, як спускався корабель. А це тим паче дивно, тому що в ті години майже всі жителі Москви і Підмосков’я дивилися в небо. Отже, сталася помилка.
Надвечір, коли я повернувся з роботи на дачу, все нормальне життя планети було порушене.
Люди боялися, чи не трапилось чого-небудь із гостями.
— Можливо, — сперечалися в монорейці, — вони з антиречовини і при вході в земну атмосферу випарувалися?