Дана і дракон
Шрифт:
Жила тітка Наталі в невеличкому будиночку на узбережжі Чорного моря, і Дана з батьками щороку приїжджала до неї на канікули. Тітка мешкала сама і не дуже любила гостей. До себе в дім вона запрошувала лише Данину родину (бо дуже любила дівчинку) і сина своєї ще однієї далекої родички — Максима. Хлопець був круглим сиротою і майже ввесь час жив разом з Наталі, але Дана ще ніколи його не бачила. Бо Максим, на тітчине переконання, був дуже непосидючим і цікавився усім на світі. Наприклад, одного разу він цілий місяць жив у горах, грівся коло вогнища і харчувався рибою, яку ловив саморобним пристроєм, та корінцями, які знаходив у лісі. Саме через
Наталі в усьому підтримувала свого небожа, вважаючи, що така допитливість і безстрашність обов’язково в майбутньому стане йому в пригоді.
Тітка й сама була людиною незвичайною. Замолоду дуже вродлива (Дана бачила її фото), вона так само, як і її небіж, цікавилася усім на світі.
Наталі об’їздила всю землю — від Південного Полюса до Сахари. А коли з віком сил поменшало і на зміну юнацькій цікавості прийшла мудрість, вона оселилася в маленькому будиночку на узбережжі, щоб милуватися морем і вдень, і вночі.
Тітка у своєму незбагненно-яскравому одязі та з мундштуком у руці насолоджувалась кожним днем, погойдуючись у кріслі-гойдалці на веранді. Вона не віталася із сусідами, не розмовляла з листоношею, Наталі просто міркувала чи пригадувала щось зі свого насиченого минулого, спостерігаючи за баранцями на хвилях.
Її дім усередині теж був незвичний — невеличкий, на три кімнати, він нагадував Дані дерев’яну скриньку. Тут і справді все було зроблене з дерева, потемнілого від часу, з подряпинами, які вважалися «поважними бойовими шрамами».
Кожна тітчина річ мала свою історію, навіть якесь банальне сито чи ступка, не кажучи вже про шафу чи дзеркало. Здобутки сучасності не були шанованими гостями в цій оселі, хіба що лише холодильник, а телевізор Наталі взагалі вважала ганьбою для кожної інтелігентної людини. Вона обожнювала книжки, і їх тут стільки було, що Дані іноді здавалося, ніби будиночок-скринька насправді складається із самих лише книжок.
Незважаючи на таке захоплення старовиною, тітка була людиною із доволі сучасними поглядами. Набагато демократичнішими, до речі, ніж у Даниних батьків. Минулого року дівчинка гостювала в Наталі цілісінький тиждень без тата і мами.
Це була казка! Дана могла лягати спати опівночі, прокидатися опівдні, плавати в морі, скільки душа забажає, і навіть трішки сьорбати каву, яку варила тітка у глиняній турці. Однак мусила вислуховувати довжелезні лекції про шкоду куріння.
— Але ж ви самі курите! — розгубилася дівчинка.
— Так, курю! — з викликом відповіла Наталі. — Але спробувала це неподобство в п’ятдесят два роки, коли зрозуміла, що життя моє хилиться до обрію, і захотіла дізнатися, що люди в цьому знаходять.
— І що? — поцікавилася Дана.
— І нічого! Гидота! — промовила тітка, беручи до рук мундштук.
Дівчинка тільки зітхнула. Отака вона, Наталі, — суцільне протиріччя.
Цього літа батьки привезли доньку на два тижні, а якщо вона не дуже набридне тітці, то, може, й на місяць. Дана була щаслива: прожити цілий місяць у цьому дивовижному будиночку-скрині, просякнутому ароматом запашної кави і захопливими спогадами господині —
Цього року дівчинці минуло чотирнадцять, і вона вважала себе досить дорослою, щоб клопотатись господарством, таким чином вона звільнила від цих зобов’язань Наталі. Але тітка й раніше мало переймалася домашніми клопотами: готувати вона не любила, їла мало і несистематично, дуже рідко прибирала, їй навіть подобався шар пилюки на старовинних меблях, а особливо на роялі.
Тому догляду і піклування дівчинки потребував хіба що білий кіт Марлон (дуже пухнастий і такий величезний і наїжений, що, коли пересувався кімнатою, було важко зрозуміти — йде він чи повзе на пузі, відштовхуючись лапами) та ще канарка з гучним ім’ям Паваротті, названа на честь великого тенора, теж доволі цікава персона. Тітка придбала цю звичайну жовтаву непоказну пташину під впливом розповіді Максима про її неперевершений спів. Максим сам їздив на пташиний ринок і купив там цю канарку, і яке ж було їхнє з Наталі здивування і розчарування, коли пташка виявилася німою! Або ж вона просто не бажала співати. Тітка переставляла клітку з місця на місце і навіть тричі міняла саму клітку — та все марно. Канарка дзьобала зернятка, пила водичку, стрибала з палички на паличку і вперто мовчала. Тоді Наталі на неї образилася, спересердя дала кличку Паваротті, яка б мала постійно нагадувати норовливій пташині про сподівання, які вона не виправдала, поставила клітку біля вікна і принципово перестала заговорювати з канаркою. Влітку клітка з Паваротті знаходилася на веранді, щоб пташка мала змогу дихати свіжим повітрям.
— Я роблю це не з любові до неї, — кожного разу повторювала Наталі, — а через надмірно розвинене в мені відчуття обов’язку.
Дана мовчки усміхалася. Вона була впевнена — тітка сподівається, що Паваротті, наслухавшись і надивившись на своїх пернатих друзів, згадає, що в нього є совість, і нарешті заспіває. Дівчинка підсипала корму в годівничку для канарки і забрала важкого Марлона з килимка на порозі, де він знову заснув, — Наталі ж бо переймалась, що там протяг і її улюбленець може застудитись. Сама тітка сиділа у кріслі-гойдалці, закутана в тонкий плед, її огортав аромат кави. Наталі милувалася заходом сонця. Дана примостилася коло її ніг на маленькому стільчику, а Марлона поклала собі на коліна. Коли останні промінчики сховалися за обрієм, тітка відставила порожню чашку і зітхнула.
— Саме тому я й переймаюся Максимовою долею. — сказала вона так, ніби продовжила давно почату розмову.
Дівчинка мовчала, уважно поглядаючи на Наталі. Це була ще одна тітчина дивакувата риса — починати розповідь із середини.
— Зважувати на шальках терезів долі можливість створення сім’ї і постійний пошук пригод — дуже ризикована справа. Поглянь на мене. Я ні на що не нарікаю, я прожила чудове життя. Та іноді й сам не розумієш, де межа між усамітненням і самотністю, і якщо її переходиш, стає дуже важко.
— У вас є я, — тихенько спробувала заперечити Дана. — І Максим.
— Так, — Наталі торкнулася Даниного волосся. — Звичайно, моя дівчинко, звичайно. А в Максима нема нікого. Чоловікові ж дуже потрібна сім’я, дуже. Він повинен когось оберігати, захищати. Сім’я — це місце, де чоловік відчуває себе центром всесвіту. І цього відчуття не замінить йому ні захоплення корінцями, ні польоти на аероплані чи стрибки з парашутом. Йому вже двадцять вісім, і він не хоче мене слухати. Максимові потрібна незвичайна дівчина, що теж полюбляє ризик і екстрим.